Останні уніати Кам’янець-Подільського повіту

(цінна генеалогічна знахідка 1840 року)

У 1839 році російська самодержавна влада остаточно знищила Уніатську церкву. На так званому Полоцькому соборі УЦ, який відбувся 12 -18 лютого і був ініційований за вказівкою із Санкт-Петербурга, ухвалили рішення про ліквідацію цієї церкви в кордонах Російської імперії.

Тут доречно зробити невеликий історичний екскурс. УЦ була створена в результаті Берестейської унії 1596 року. Цьому рішенню передували політичні події, насамперед підписання союзу між Польщею та Литвою (Люблінська унія 1569 року), зміцнення Московського патріархату, який почав зазіхати та Київську митрополію, нерозважлива поведінка Константинопольського та інших східних патріархів (чого варте надання патріархії Московській метрополії у 1589 році, що, за свідченням багатьох церковних істориків, стало результатом підкупу), необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також низка внутрішньо церковних причин: занепад дисципліни, непорозуміння між церковними братствами тощо[1].

Враховуючи всі ці фактори, Синод єпископів Київської церкви на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою у місті Бересті (нинішній Брест – Білорусь) переважною більшістю голосів прийняв рішення відновити втрачену єдність з Єпископатом Риму, який вважається наступ­ником апостола Петра, водночас зберігши східний обряд, церковні та культурні традиції. Разом з тим, на переконання духовенства УГКЦ та окремих дослідників, першопричиною підписання Берестейських документів було намагання подолати розкол 1054 року між християнським Сходом та Заходом.

Від запровадження християнства на Русі Київська церква сповідувала так звану подвійну ідентичність: непохитну вірність традиціям східного обряду і стійку єдність з Апостольською Столицею. Під східною обрядовістю маються на увазі її численні духовні прояви: національна своєрідність українського християнства, історичні, церковні, мовно-культурні, літургійні та інші аспекти[2].

Особливість розвитку Української церкви полягала в тому, що її зв’язок з Апостольським Престолом не припинявся навіть після великого розколу 1054 року, отримавши формально-офіційне закріплення вже під час Берестейської унії. Тобто можна говорити про феномен українського католицизму, виразником якого була Уніатська, а згодом – Українська греко-католицька церква. Йдеться про національне явище, синтетичний вид християнства, що утворився на основі латинської і візантійської культур. Водночас Українська католицька церква (на думку окремих релігієзнавців, саме ця назва є найбільш досконалою для церкви-виразника українського католицизму) залишалася самобутньою, а тому – незалежною від Сходу чи Заходу, відігравши важливу роль в історії, культурі та духовному житті українського народу[3].

Отже, після Полоцького собору всі маєтності УЦ офіційно перейшли під юрисдикцію РПЦ. А що робити з вірянами? Це питання російська влада теж почала системно вирішувати. Для початку кожна духовна консисторія дала вказівку на місця, зокрема, духовним правлінням та благочинним священникам систематизувати відомості про уніатів і сформувати їхні списки. В одній із справ Подільської духовної консисторії пощастило знайти цінний документ – перелік уніатів Кам’янець-Подільського повіту (посилання нижче). Це переважно парафіяни кам’янецької Свято-Миколаївської церкви. Йдеться про колишній вірменський храм Благовіщення Діви Марії, який в 1811 році влада передала уніатській громаді регіону. Станом на 1840 рік у парафії було 555 вірян. Тобто йдеться про людей, котрі попри тиск влади і російської церкви залишалися відданими своїй вірі, що мінімум викликає повагу. Їхні імена, прізвища і вік вказані у списку, який, без перебільшення, є унікальним генеалогічним джерелом, оскільки переважна більшість метричних записів Свято-Миколаївської церкви уніатського періоду втрачені (збереглися лише метрики про смерть 1827 – 1835 років).

У 1840 році Свято-Миколаївську церкву, єдиний уніатський храм в регіоні, звичайно ж, віддали російським попам. Більшість уніатів, не витримавши цькувань, поступово перейшла до православ’я, старші люди так і померли в своїй вірі, а частина вірян подалася до латинян, зазнавши згодом переслідувань за «совращение» в католицизм. Типовий приклад утисків за конфесійною ознакою, що російська влада успішно практикувала протягом всієї історії.

 Додаток: список уніатів Кам’янець-Подільського повіту 1840 року

(ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1199).

 Ярослав Сумишин

[1]  Шабан І. Вірую в Єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву / І. Шабан, А. Хрін, Т. Курилець. – Львів: Колесо, 2014. – С. 12-13.

[2] Кияк С. Р. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи: монографія. – Івано-Франківськ: Нова Зоря. 2006. – С. 256.

[3] Там само, с. 261.