Російська імперія, «проковтнувши» величезну територію Речі Посполитої наприкінці ХVІII століття, ще протягом тривалого часу «вичавлювала Польщу» з анексованих земель, бо культура та ментальність попередньої епохи, продовжували проявлятися в усіх сферах суспільного життя. Щоб змінити ситуацію на свою користь, самодержавна влада завдала нищівного удару системі польської освіти. Саме початкова школа представляла неабияку загрозу, бо залишалася живильним джерелом для формування бунтарського духу. Після заколоту 1831 року польську мову відразу вилучили зі шкільної мережі. Згодом були ліквідовані самі школи, як і славнозвісний Кременецький ліцей (тоді на Правобережжі існувало 19 польських шкіл)[1], які влада вважала розсадниками крамольних ідей. Замість них відкривалися російські навчальні заклади з метою виховання дітей в імперському дусі, русифікації «спольщеного» краю і боротьби з польським впливом. Аналогічну роль мав виконувати Київський університет ім. св. Володимира, заснований у 1834 році[2].

На момент поділів Речі Посполитої російська шкільна система лише формувалася, тоді як на приєднаних до Росії територіях уже функціонувала одна з перших європейських мереж шкільництва. Йдеться про навчальні заклади, засновані Едукаційною народною комісією, що була створена постановою Сейму 1773 року на базі маєтностей ліквідованого ордену єзуїтів. Традиційна мережа парафіяльних, монастирських (латинських і уніатських) шкіл була значно краще розвинута, ніж у Росії, де православна церква і близько не мала таких напрацювань[3].

Царат закривав також польські приватні пансіони та напівлегальні школи при католицьких кляшторах. Лише протягом 1831 – 1832 років припинили існування 245 нижчих і середніх навчальних закладів у Київській, Волинській і Подільській губерніях[4]. Щоб у законний спосіб закрити всі парафіяльні школи, які знаходилися у підпорядкуванні Римсько-католицької церкви, влада прийняла спеціальний закон від 25 липня 1832 року. Цей нормативний акт також започатковував відкриття шкіл при православних приходах, де мали викладати російську граматику, арифметику і православний катехізис.

Лише в 1860 році настала тимчасова лібералізація в сфері освіти: Олександр ІІ на прохання Київського дворянського зібрання дозволив включити уроки польської мови в програму гімназій Правобережної України і Київського університету[5], але подібні поступки не вплинули на загальну картину повної заборони польської освіти. У відповідь на Січневе повстання 1863 – 1864 років утиски і переслідування тільки посилилися. Так, 1 травня 1863 року київський генерал-губернатор Ніколай Анненков заборонив навчання селянських дітей при католицьких парафіях, а через рік – поширення будь-яких букварів і підручників, виданих у Варшаві та інших містах[6]. Зрозуміло, що такі рішення ухвалювалися в Санкт-Петербурзі.

Влада намагалася відразу припиняти будь-яке навчання «без дозволу начальства» і тим самим тримати населення в лещатах неосвіченості і пасивності. Адже саме початкова освіта була основою для розвитку інтелектуального середовища. Чітко усвідомлюючи таку тенденцію, царат силкувався придушити в зародку пробудження національної свідомості[7]. Але в умовах дискримінаційної політики знаходилися люди, котрі наважувалися саботувати урядові рішення і чинити опір залежно від свого розуміння ситуації і власної сміливості. Хтось робив це через переконання, а хтось – заради мізерного заробітку, щоб прогодувати себе і родину. Кримінальні (судові) справи стосовно таких осіб є беззаперечним доказом дискримінації за етнічною ознакою і придушення будь-якого прагнення до самоідентифікації та самовизначення.

З 19 польських шкіл, про які ми згадували вище, 5 знаходилися на Поділлі, зокрема, у Вінниці, Кам’янці, Меджибожі, Барі і Немирові. Після їх закриття навчання польській грамоті перейшло в підпілля. У селах та містечках царська влада періодично виявляла невеличкі навчальні гуртки (бо школами їх назвати важко), які функціонували завдяки ентузіазму окремих дворян, як правило, не дуже заможних, католицьких священників і таких же небагатих батьків, здебільшого однодворців, котрі намагалися в умовах тотальної русифікації навчити своїх дітей хоча б польської абетки.

28 лютого 1863 року Кам’янецький повітовий суд слухав справу за звинуваченням поміщиків сс. Удріївці та Ложківці Кам’янецького повіту – відповідно Леопольда Дмоховського і Яна Модзелевського, які допустили функціонування нелегальних шкіл у своїх маєтках. Під час слідства дворяни категорично заперечували протиправну діяльність. Наприклад, Леопольд Дмоховський наголошував, що в Удріївцях школи ніколи не було, а діти однодворців деколи збиралися в його дружини Броніслави, щоб навчатися катехізису і молитвам, причому за погодженням із настоятелем Тинянського костьолу Міхалом Лисецьким. Ян Модзелевський теж свідчив, що школа в Ложківцях – це міф, правда, діти приходили до місцевого селянина Олександра Вілянського, і він навчав їх катехізису під час великого посту[8].

Щоб натиснути на Дмоховського, слідчі пригадали зміст його листа кількарічної давнини на ім’я подільського губернатора. Поміщик, захищаючи право дітей на знання грамоти, емоційно зазначив, що «воспрещение было бы противно желанию родителей и его совести», а така позиція, на переконання влади, свідчила про бунтівний характер і передбачала гіпотетичне порушення закону. Отець Міхал Лисецький був переконаний, що простих людей треба навчати вірі не лише під час богослужінь. З цією метою ксьондз просив поміщиків, села яких знаходилися далеко від Тинянського костьолу, навчати дітей-католиків безпосередньо в населених пунктах. Під присягою покази головних фігурантів справи підтвердили селяни з Удріївців і Ложківець, мовляв, діти під час посту вчили лише молитви і церковні пісні, нічого більше. Аргументи видалися переконливими, тож повітовий суд зняв обвинувачення з Леопольда Дмоховського та Яна Модзелевського, але будь-яке навчання в селах заборонив. Можливо, порушення не здалося владі настільки очевидним, тим більше, прямих доказів освоєння польської грамоти слідчі не знайшли. Однак головне – школи закрили, про що відзвітували перед губернським начальством[9].

У цьому ж році влада виявила школу в с. Політанки Ямпільського повіту. Як виявилося під час слідства, протягом трьох років однодворець Войцех Кльоцовський, виконуючи вказівку місцевого поміщика Томаша Кульчиковського, навчав селянських дітей російської і польської граматики, а також арифметики. Уроки відвідували діти челяді. Таким чином землевласник намагався підготувати гідну заміну для своєї прислуги. Вчитель божився, що не знав про необхідність спеціального дозволу на викладання і скаржився на долю: «я не имею решительно никакого состояния… и живу только по милости помещика Кульчиковского…»[10].

Слідчі опитали багатьох свідків, серед яких були представники причту Політанок, але навіть натяків на якусь діяльність супроти уряду чи православної церкви не знайшли. 10 липня 1863 року Ямпільський повітовий суд ухвалив рішення накласти на Кльоцовського штраф п’ять рублів сріблом, але, оскільки літній вчитель виконував вказівку землевласника, то і сплатити мав поміщик[11].

Попри заборону шкіл при католицьких парафіях, латинський клір продовжував нишком навчати дітей. У 1865 році Палата розглядала справу стосовно адміністратора Тиврівського костьолу Матковського і ксьондза Барановського. Слідчі встановили, що в м. Тиврів Вінницького повіту функціонувало дві школи: одна – для дівчаток, інша – для хлопчиків. Матковський особисто навчав молитвам, російській і польській грамоті приблизно два десятки дітей із католицьких родин. На підтвердження протиправної діяльності поліція вилучила в настоятеля старі польські книги та букварі. В сусідньому м. Ворошилівка теж функціонувала школа, в якій навчалося приблизно 40 дітей (!). Опікувався учнями ксьондз Барановський[12].

Під час опитування свідків став відомий ще один факт, що обтяжував провину католицьких священників. Вони нібито відмовляли батьків віддавати своїх дітей в офіційні церковно-приходські школи. Звичайно ж, священники заперечували таке звинувачення, як і той факт, що в школах вивчали польську грамоту. Проте висновки слідчих були категоричними: ксьондзи Матковський та Барановський, прикриваючись вивченням молитов і церковного співу, заснували в Тиврові і Ворошилівці незаконні школи[13]. Яке покарання понесли священники – невідомо. Школи, звісно ж, закрили, а превелебні отці, крім сплати штрафу, на тривалий час могли позбутися своїх парафій.

У заснуванні і фінансуванні школи в пр. Самчинці Брацлавського повіту звинуватили каноніка Франца Желеховського. Як часто тоді бувало, доніс православний священник Семен Бялостоцький, написавши відповідний рапорт благочинному. 17 лютого 1864 року в село прибув помічник повітового справника, котрий закрив школу, де навчалося 18 дітей (16 хлопчиків і 2 дівчинки), забрав польські книги та опечатав приміщення, що колись належало уніатському кліру. Вчив дітей шістдесятилітній однодворець Петро Поляковський. Батьки платили йому по 15 жалюгідних копійок у місяць за одного учня. Настоятель Брацлавського костьолу Желеховський відкинув звинувачення в причетності до заснування школи. Мовляв, він нічого не знав, лише радив вірянам навчати своїх дітей молитов, а ті вже самі проявили ініціативу. Як опосередкований доказ, пробощ наводив той факт, що не відвідував Самчинці приблизно три роки. У матеріалах справи також фігурували староста Брацлавського костьолу дворянин Марко Дуржинський, вікарій Вишомирський, а також поміщиця Рутковська, яка нібито передала на школу 3 рублі сріблом. Всі ці люди були ретельно допитані, як і десятки жителів Самчинців та сусіднього с. Свинциця[14].

Вирок Брацлавського повітового суду від 26 січня 1865 року шокував Петра Поляковського. Його зобов’язали сплатити штраф у розмірі 75 рублів сріблом, або в якості альтернативи відсидіти 104 дні в тюрмі! Більше ніхто покарання не поніс, забракло доказів. Сільський учитель подав апеляцію: «Я человек бедный, почти нищий, неоднократно нуждающийся в куске насущного хлеба, уплатить определенное количество денег не имею решительной возможности, а тюремное заключение, сверх окончательного разорения и лишения семейства способов существования, приблизит исход жизни старца, стоящего у гроба». Поляковський також наполягав на тому, що вина його не доведена, він прекрасно характеризується жителями села, школу заснував канонік Желеховський, а його, старого однодворця, лише найняли на роботу[15].

У 1868 році Палата скасувала попереднє рішення в справі Поляковського, бо інстанція першого ступеня нібито грубо порушила якісь процедурні питання. Повторне рішення Брацлавського повітового суду було ухвалене 15 травня 1869 року, згідно з яким сільському вчителю присудили 25 рублів штрафу або сім днів тюрми. Поки тривала судова тяганина, Поляковський зник, його оголосили в розшук. У матеріалах справи навіть є прикмети однодворця: зріст вище середнього, волосся русяве із сивиною, ніс і рот звичайні, обличчя продовгувате, очі сірі, бороду голить. Станом на 1870 рік вчителя не знайшли[16].

В умовах жорсткого поліцейського нагляду заснування підпільних шкіл із значною кількістю учнів перетворювалося на справу майже нездійсненну, тому в 60-х роках ХІХ століття, коли репресії посилилися, широко застосовувалася практика приватних уроків. Це зменшувало ризик виникнення підозр з боку влади. В 1865 році поліція викрила два нелегальних пансіони у м. Вінниця. Австрійські піддані Марія Коржиньовська разом зі своєю 24-річною дочкою Юстиною навчали дівчат гри на фортепіано і рукоділля. Принаймні жінки наполягали саме на такій версії, відкидаючи звинувачення, що стосувалися ймовірного викладання польської мови. Всі свідки підтвердили показання Коржиньовських, за винятком міщанина Миколи Прокопенка. Чоловік під присягою розповів, що, коли відвідував будинок відставного ротмістра Жолнірського, де проживали Коржиньовські і давали приватні уроки, то бачив як дівчата-учениці щось писали і користувалися підручниками. Вінницький повітовий суд від 29 квітня 1866 року залишив Коржиньовських під підозрою, бо ті не зізналися, а викривальних фактів не було. Відомо, що в тому ж році Марія померла від холери, а Юстина виїхала до Парижа[17].

Схожою діяльністю займалися у Вінниці дворянки Серафіна і Марія Янгродські. Мати з дочкою проживали в будинку Луки Лижицького, де без дозволу навчали дівчат. Власник запевняв слідчих, що всю зиму хворів і нічого не знав про пансіон. Незважаючи на те, що в Янгродських знайшли польські книги, жінки не зізналися у викладанні польської граматики. Мовляв, навчали лише французької мови і гри на фортепіано. Вінницький повітовий суд своїм рішенням від 15 травня 1866 року теж залишив Янгродських під підозрою. Відразу після закриття справи вони подали документи на отримання закордонних паспортів, щоб виїхати за межі Росії[18].

Незаконне навчання було чи не єдиною можливістю заробити копійку-другу для освічених, але бідних шляхтичів. Наприклад, відставний унтерофіцер 80-го карабінерного піхотного полку, 48-річний Михайло Буяльський у 1867 році найнявся до декількох родин однодворців м. Кузьмин Проскурівського повіту, щоб навчати їхніх дітей російської і польської грамоти. Після «секретного донесения» якогось доброзичливця, так звану школу закрив помічник пристава 2-го стану Боронковський. У всіх причетних (вчителя і батьків) чиновник взяв підписки про неприпустимість подібної діяльності в майбутньому. Буяльський ще й заплатив 5 рублів штрафу, водночас позбавившись чи не єдиного джерела прибутку, а точніше – засобу для виживання[19].

Аналогічне грошове стягнення отримала 66-літня дворянка Героніма Добровольська з м. Збриж Кам’янецького повіту. 30 травня 1866 року повітовий справник Кульчицький застав у помешканні Добровольської 9 дівчаток і 2 хлопчики. Дворянка навчала їх польської і французької грамоти, не маючи на те дозволів[20]. Натомість Юзефі Шпалинській за тотожне правопорушення вдалося уникнути покарання. В         м. Городок Кам’янецького повіту вона опікувалася дітьми аптекаря Адама Шалая, відставного капітана Франца Остроментського і міщанина Петра Рейзлера. Палата врахувала злиденний стан літньої вчительки і взяла до уваги той факт, що Шалай не наймав бідну дворянку, а, проявивши співчуття, надав їй невеличке помешкання. Лише згодом Шпалинська почала навчати його дітей і дітей його знайомих, намагаючись віддячити аптекарю[21].

Дворяни Могилівського повіту Олександр Комарницький і Людвіка Ковальська теж постали перед судом за незаконне навчання дітей. 24 лютого 1866 року Могилівський повітовий суд встановив їм покарання у вигляді штрафу – 75 рублів кожному. Кошти стягувалися «в пользу капитала презрения лиц, приобретавших права на обучение юношества в частных домах». Але Палата це рішення не схвалила, повернувши справу на доопрацювання в повітовий суд[22]. Додаткове слідство також очікувало на дворянина Мар’яна Бандровського, який без дозволу начальства навчав дітей в Ушицькому повіті[23].

Промовистим є випадок з однодворцем Іваном Комарницьким, літнім чоловіком, котрий підробляв, навчаючи російській та польській грамоті в с. Немичинці Проскурівського повіту. Декілька родин однодворців платили йому по 75 копійок у місяць за кожного учня і підгодовували, зважаючи на злиденність пана вчителя. Що характерно, повідомив владі про неподобство місцевий священник Феодосій Андрусевич, якого обурив факт навчання Комарницьким декількох дітей із православних сімей. «Этот поляк служит большим вредом для православной церкви… прошу прогнать его из села», – написав батюшка приставу 1-го стану Проскурівського повіту[24].

Вчитель і батьки учнів клялися, що не знали про заборону викладання і навчання польській грамоті. Можливо, це було правдою, але незнання закону не знімає відповідальності, тим більше, коли йдеться про принципові для влади питання. В результаті Проскурівський повітовий суд 31 жовтня 1866 року визнав Івана Комарницького винним і зобов’язав його сплатити штраф у розмірі п’яти рублів, суворо попередивши про неприпустимість такої діяльності. Батьків суд вирішив не карати, бо вони не знали, що вчитель працює без «дозволения начальства»[25].

Але на цьому історія не закінчилася. Однодворець зник і не з’явився до суду, щоб ознайомитися з вироком, як вимагала тодішня процедура. Його знайшли влітку 1867 року в сусідньому с. Климківці, де мешкала родина вчителя. Допитані під присягою жителі наголосили, що Іван Комарницький не має ні майна, ні заощаджень, тому навряд чи зможе сплатити п’ять рублів – неабиякі гроші на ті часи. Перебуваючи у безвиході, вчитель звернувся із проханням відтермінувати штраф, оскільки не мав засобів для існування і навіть «лишен дневного пропитания» через злидні. Лише через рік пристав 2-го стану Проскурівського повіту Бормальський повідомив у повітовий суд, що гроші з Комарницького стягнув і надіслав у казначейство[26]. Де знайшов п’ять рублів бідний вчитель, матеріали справи замовчують, можливо, над 67-літнім однодворцем зглянулася родина, назбиравши необхідну суму.

Схожа історія трапилася в с. Великий Вільхівець Кам’янецького повіту, де помічник справника разом із волосним старшиною затримали дворянина Миколая Вержбицького. Той навчав польській та російській грамоті дітей місцевих селян, зокрема Петра Стрілецького і Людвіка Барабана. Батьки платили вчителю по 20 рублів на рік. У Вержбицького вилучили зошити, списані польською мовою, і книги. Стрілецький і Барабан теж запевняли слідство, що не знали про заборону викладати і вивчати польську мову без спеціального дозволу, якого Вержбицький, звісно ж, не мав. Але цього разу Палата не взяла до уваги пом’якшувальні обставини: 8 листопада 1871 року всі фігуранти отримали штраф по 15 рублів і суворе попередження[27].

Влада реагувала на будь-який донос. 4 січня 1863 року благочинний 3-го округу Могилівського повіту Іван Панькевич доповів архієпископу Іринарху про функціонування в с. Козлів польського училища. Заклад, в якому, крім дітей католиків, навчалося шість православних хлопчиків, нібито функціонував за безпосереднього сприяння місцевого поміщика Бандеровського. В школі навчали католицького катехізису, святої історії польською і російською мовами. Могилівська поліція перевірила інформацію, але жодної крамоли не знайшла. Як з’ясувалося, місцевий землевласник дозволив оберофіцерському сину Войцеху Осмоловському, враховуючи його скрутне фінансове становище, дати низку приватних уроків. Зокрема, послугами молодого вчителя скористалася попадя Борисевич, щоб підготувати сина до духовної семінарії, а також окремі селяни для навчання грамоти своїх дітей. Невдовзі ці учні перейшли до приходського училища, яке відкрили в Козлові[28].

Попри гоніння польські школи чи приватні пансіони все-таки де-не-де виникали, причому тоді, коли вказана проблема, на думку царської влади, вже була вирішена. Наприклад, 29 жовтня 1907 року такий заклад виявили в домі лікаря Назаркевича, що в м. Фельшин Проскурівського повіту. Підпільну школу відвідували 50 дітей із католицьких родин вказаного населеного пункту і навколишніх сіл. Негласно опікувався навчанням настоятель Фельштинського костьолу Антоній Грущинський, а викладали жителька м. Вільно Марія Песелек, до речі, сестра вікарія того ж храму, і місцева міщанка Наталя Рогозинська. Звичайно ж, школу відразу закрили, а всі причетні особи потрапили під слідство[29].

Варто зазначити, що самодержавна влада припиняла діяльність не тільки польських шкіл, а жорстко реагувала на будь-які спроби викладацької діяльності без спеціального дозволу, навіть коли йшлося про російську мову, танці чи інші дисципліни. Тобто царат намагався реагувати на всі загрози і не допускав безконтрольної освіти в принципі. У        м. Вінниця під слідство потрапили колезький асесор Валентій Рихлинський, вдова вчителя гімназії Августина Прен, вдова танцмейстера Луїза Петровська та вчитель Іван Балташевський. Йдеться про дворян, котрі готували дітей заможних родин для вступу в гімназію. Проте, як виявилося під час слідства, вказані особи не мали необхідних дозволів. Вінницький повітовий суд своїм рішенням від 26 липня 1860 року виправдав підозрюваних, але зобов’язав їх негайно отримати всі передбачені законом документи[30].

26 листопада 1869 року Палата виправдала мешканця м. Немирів Йосипа Валицького. Випускник Віленського університету, чиновник 2-го розряду звинувачувався в незаконному викладанні. Дворянин Валицький навіть перебував під арештом, поки тривало слідство[31]. Брацлавський міщанин Станіслав Чененов хоч не потрапив за ґрати, але був визнаний винним. Він без дозволу навчав російської мови і чистописанню дітей чиновників та священнослужителів у м. Чечельник. 24 квітня 1868 року Ольгопільський повітовий суд ухвалив рішення стягнути з Чененова шість рублів сріблом[32]. П’ять рублів штрафу мав сплатити 26-річний міщанин Нухим П’ятковський, який, не маючи відповідного свідоцтва, протягом декількох років навчав граматики єврейських дітей в м. Ольгопіль[33].

Ці та інші випадки наочно засвідчують, з якою прискіпливістю влада ставилася до розкриття злочинів, пов’язаних із так званим польським питанням. Після повстань 30-х і 60-х років ХІХ століття царат з особливою ретельністю закривав школи, забороняв приватні уроки, влаштовував гоніння, бо освіта була тим фундаментом, на якому зростала національна свідомість. Головна мета – придушення польського духу і викорінення самої ідеї польської державності. Згодом подібна репресивна політика була спрямована проти українства. Російська імперія змінювала свої форми й назви, але незмінною залишалася її сутність — придушення свободи та національної самобутності поневолених народів.

Ярослав Сумишин

[1] Бовуа Даніель. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр. / Переклад з франц. З. П. Борисюк. К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2020. – С. 404.

[2] Щербак Н.О. Національне питання у політиці царизму в Правобережній Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття).: Монографія – К.: ПЦ «Ризографіка», 2005. – С. 123.

[3] Там само, стор. 106.

[4] Баковецька О. Римо-католицька церква в Україні в кінці ХVІІІ – ХІХ столітті: монографія / Ольга Баковецька. – Миколаїв: Іліон, 2015. – С. 264.

[5] Бовуа Даніель. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр. / Переклад з франц. З. П. Борисюк. К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2020. – С. 418.

[6] Там само, с. 698-699.

[7] Там само, с. 417-418.

[8] ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 1177, арк. 45-47.

[9] Там само, арк. 45зв.-48зв.

[10] ДАВіО, ф. 474, оп. 1, спр. 1192, арк. 29зв.

[11] Там само, арк. 51зв.-52.

[12] ДАХмО, ф. 197, оп. 2, спр. 201, арк. 1-4.

[13] Там само, арк. 6.

[14] ДАВіО, ф. 473, оп. 1, спр. 813, арк. 3-16.

[15] Там само, арк. 62-62зв.

[16] Там само, арк. 90зв-112.

[17] ДАВіО, ф. 470, оп. 1, спр. 1261, арк. 11-29.

[18] ДАВіО, ф. Д-470, оп. 1, спр. 1263, арк. 19-42зв.

[19] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 827, арк. 2зв-15.

[20] ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 1704, арк. 13-14зв.

[21] ДАХмО, ф. 135, оп. 11, спр. 1497, арк. 38-40зв.

[22] ДАХмО, ф. 197, оп. 3, спр. 791, арк. 5-6.

[23] ДАХмО, ф. 197, оп. 3, спр. 368, арк. 2-2зв.

[24] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 753, арк. 2-2зв.

[25] Там само, арк. 33-34зв.

[26] Там само, арк. 62-65.

[27] ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 1926, арк. 2-13.

[28] ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1592, арк. 2-7зв.

[29] ДАХмО, ф. 795, оп. 1, спр. 33, арк. 11.

[30] ДАВіО, ф. 474, оп. 1, спр. 1222, арк. 102зв.-103.

[31] ДАВіО, ф. 473, оп. 2, спр. 220, арк. 37-37зв.

[32] ДАВіО, ф. 468, оп. 1, спр. 1179, арк. 23.

[33] ДАХмО, ф. 135, оп. 4, спр. 389, арк. 18-19.