250-річчя церковної парафії за фронтовою межею:

один несвятковий вогненний ювілей

Церковно-парафіяльна історія багатьох громад Півдня і Сходу України може видатися не надто цікавою і змістовною як, скажімо, літопис церков Поділля, Волині та Гетьманщини через свою менш тривалу минувшину та інші, здавалося б, менш цікаві історичні аспекти. Натомість парафії Півдня і Сходу України мають одну перевагу: ми здатні ретельно задокументувати їхню історію, починаючи від заснування і навіть описати більш ранні періоди.

Років десять тому у фондах ЦДІАК несподівано вдалося знайти один документ, який стосується історії початків парафії сучасного міста Привілля, що лежить у середній течії Сіверського Дінця (від середини ХVІІІ століття місцина відома під назвою Слов’яно-Сербія). Привілля спочатку мало назву П’ята Рота на честь розквартированої там 5 роти Бахмутського гусарського полку. Саме 250 років тому, у червні-липні 1773-го там було освячено першу місцеву церкву Вознесіння Господнього та отримано антимінс разом з владичою грамотою. Це стало відомо із свідоцтва місцевого панотця Василя Височана, яке датоване 15 липням 1773 року (на світлині).

Втім є істотна обставина: від літа минулого року, після запеклих боїв з московськими окупантами – Привілля під тимчасовою окупацією. Як і практично усі ті локації, згадувані у листі, які на слуху в кожного – Бахмут, Сріблянка-Сребрянка, Ізюм. Тому цей ювілей – «вогненний» і війна вносить свої «коректи».

Сам документ оповідає невідому дотепер історію освячення церкви у П’ятій Роті, а отже початок духовного життя цієї парафії. Панотець Василь у своєму рапорті від 15 липня 1773 року, адресованому Ізюмському духовному правлінню, оповів, як відбувалося церковно-юридичне оформлення церкви Вознесіння Господнього у П’ятій Роті після того, як 6 червня згадане духовне правління доповідало до Білогородської духовної консисторії про здійснення чину освячення новозбудованого храму.

Крім того, отець Василь коротко розповів історію отримання ним антимінсу та владичої грамоти на посвячення церкви. Передувала цьому тривала мандрівка Слобожанщиною. Священник спершу подався до консисторії у Білгород. Але на місці з’ясувалося, що його місцевість підпорядкована не Білгородському владиці, а Воронезько-єлецькому (через віддаленість нових парафій на Подінців’ї тоді ще не було усталене їхнє церковно-адміністративне підпорядкування). Після отримання антимінсу та грамоти у Воронезько-єлецького єпископа Тихона парох П’ятої Роти дорогою додому й подав зазначеного рапорта. З Воронежа, де отець Василь, очевидно зловив єпископа, до Сребрянки священник повертався приблизно дві доби. Далі листа мали доправити до Бахмута, відтак – до Ізюма.

Не менш цікавою обставиною є прізвище панотця – Височан, походження якого відсилає нас до Прикарпаття чи Молдавського князівства. Не виключено, що він прийшов разом з балканськими переселенцями на нове місце і був рукоположений на цю парохію. Якщо ця версія вірна, то ми маємо несподіваний приклад соборності Сходу та Заходу українських земель через біографію однієї «маленької людини».

Роман Захарченко