Історик, який вижив і дійшов до своїх

У День українського добровольця вашій увазі матеріал про фахового історика, дослідника, генеалога, нащадка шляхетського роду Сергія Шпаковського, який в лютому 2022 року, не вагаючись, взяв до рук зброю і став на захист Батьківщини. Доля України та її історичної спадщини тепер вирішується на полі бою…

Сергій Шпаковський народився у с. Хребтіїв колишнього Новоушицького району Хмельницької області. До війни працював на посаді заступника директора з питань охорони культурної спадщини Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтва, є членом Національної спілки краєзнавців України, спілки археологів України, міжнародної організації захисту пам’яток і визначних місць ІСОМОС тощо. Його любов до рідного краю особлива, сильна, бо нерозривно пов’язана з нашими пращурами, з великою історією України й нашого незламного народу.

Тож, коли розпочалася війна, Сергій разом із сотнями тисяч співвітчизників записався до лав територіальної оборони. Він прийшов добровольцем на другий день широкомасштабного вторгнення у 106-у окрему бригаду ТрО ЗСУ та отримав позивний Історик.

Наприкінці листопада – початку грудня минулого року його підрозділ брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку. Одного разу опинившись у надзвичайних обставинах, Сергій зміг вижити під обстрілами і повернутися до своїх.

– Спочатку ми виконували завдання на заході країни, потім перемістилися в м. Дніпро, а звідти вже 27 листопада переїхали у Слов’янськ. Там була наша база. Туди поїхали найбільш мотивовані та підготовлені бійці, – розповідає Сергій. – Вже 29 числа у них був перший вихід на «нуль», на позиції, які утримували військовослужбовці 88-го окремого батальйону ТрО.

Ми рухалися до позицій колоною, метрів двадцять один від одного. Вже на підході потрапили під мінометний обстріл. Тоді кілька наших хлопців отримали поранення. Побачивши, що мій товариш поранений в ногу, я швидко наклав йому турнікет. Спрацював навик, отриманий на заняттях з тактичної медицини. Пораненого евакуювали.

– Ми тримали оборону вздовж посадки, мої побратими були в 30-40 метрах від мене. БК у нас було вдосталь. Щоправда, стріляти доводилося часто, а чистити зброю змоги не було, тож автомат у мене не раз клинив. Щойно чув якийсь підозрілий звук попереду себе, відкривав вогонь. Тут, каже Сергій, допомогли навички мисливця, який намагається «читати» кожен звук у тиші лісу.

«Це були жорсткі контактні бої, – продовжує боєць. – Слід врахувати, що позиції наші вже були простріляні, нас крили мінометами та артилерією, а ворогів, які йшли в наступ, було значно більше. Але й полягли вони сотнями. Усі мої побратими, які брали участь у цих боях, – великі молодці. Я усіх їх вважаю героями і вони гідні того, щоб держава вшанувала їх належним чином.

Отже, протрималися ми так до ночі. А вночі мінометні обстріли стали ще активнішими». В якийсь момент міна впала дуже близько й Історик отримав контузію. Потекла кров з носа. У вухах дзвеніло, перед очима стояли червоні «метелики». Його завалило землею. Потім Сергій втратив свідомість.

… Побратими почали відходити з позицій. Сергія шукали, але він був без свідомості, під завалами, і в темноті його не знайшли. Тож відійшли без нього.

На ранок Історик прийшов до тями. Рухатися після контузії було важко, але він зарядив свої шість магазинів і спробував повернутися тим же шляхом, яким йшов на позиції – стежкою через соняшникове поле.

З обох боків від нього вже йшов запеклий бій. Сергій фактично був в оточенні. Зверху літали ворожі дрони, тож вороги його бачили.

«Ховатися серед сухого і невисокого соняшника було важко. Наді мною свистіли кулі, поряд рвалися міни. Я знаходив воронки у землі і деякий час переховувався в них. Проте довго так тривати не могло, адже мене вже помітили».

Тоді, коли Сергій переповзав з однієї воронки до іншої, неподалік розірвалася міна, прилетіли осколки і він відчув біль у паховій зоні під правою рукою та у бедрі. На додачу до контузії ще й отримав поранення. І знову допомогли знання тактичної медицини та засоби з індивідуальної аптечки.

«Так тривало цілий день, – згадує Сергій. – У просякнутій кров’ю куртці, у касці та бронежилеті я переповзав з місця на місце. Був сильний мороз, було холодно. Але я молився Богові і вірив, що він мене не залишить. І, звичайно ж, знову стали у пригоді знання та навики, отримані на заняттях, – все, чому нас вчили до цього».

«Найбільше, – каже Сергій, – тоді боявся опинитися під гусеницями танка чи БТРа. Та дарма, бо, як виявилося пізніше, я повз через заміновані поля, тож боятися варто було іншого. І якби серед ворогів виявився снайпер, то також навряд чи зміг би вижити. Вночі, коли зрозумів, що повернутися тією ж дорогою, якою йшов на позиції, не вдасться, вирішив пробиратися на сусідні наші позиції.

Так натрапив на підбиту ворожу техніку, побачив у темноті силуети ворогів. Росіяни мене побачили і почали стріляти на ураження, але я зміг відійти і сховатися в посадці. Підійти ближче вони побоялися.

На ранок третьої доби продовжив повзти до своїх. Їжі і води вже давно не було, адже «півторашку» води, яка була у рюкзаку, випив ще у перший день. Пробував жувати лід, кору дерев та суху траву. Пальці не слухалися і я думав, що уже їх відморозив. Але, як дізнався згодом, це було викликано контузією. Сил залишалося чимдалі менше, мене вже почало трусити. А навколо мороз, вітер і пейзаж, який нагадує світлини 1916 року з Вердену під час Першої світової.

Підтримував себе тим, що з’їв кілька таблеток з аптечки та вкрився термоковдрою з фольги, яку дістав звідти ж. Трохи зігрівшись, продовжив рух. Доліз до дороги, яка вела в бік Бахмута, з останніх сил підвівся та пішов по ній, тримаючи автомат у руках. Був готовий будь-якої миті прийняти бій. Так я йшов, поки не почув: «Стій! Хто йде?»…

З контузією та осколковими пораненнями, відстрілюючись від рашистів, Сергій Шпаковський таки зумів добратися до своїх. Як виявилося, це були розвідники з 88-го батальйону з Шепетівки. Вони завели його у бліндаж і вперше за кілька днів Історик нарешті зміг випити води.

Розвідники повідомили командування, що Сергій Шпаковський знайшовся. Бо його після тривалих і безуспішних пошуків вважали вже мертвим.

Після лікування у шпиталі, а пізніше – в обласній лікарні Хмельницького Сергій Шпаковський зміг поділитися історією свого порятунку з численними друзями, земляками, колегами, знайомими і побратимами.

«Головне, – наголошує воїн, – що залишився живий. Руки та ноги цілі. Мабуть, я ще для чогось знадобився Господу на цій землі».

Сергій вважає, що вижити йому допомогли бойова підготовка, злість на ворогів та молитва до Бога.

Марія Шевчук («Наддністрянська правда»)