Обережно, язик! Як одна «п’яна» фраза могла відправити до Сибіру

Після Листопадового і Січневого повстань 1831 і 1863 років російська самодержавна влада вдалася до утисків та гонінь. Якщо репресії учасників повстань, конфіскація їхнього майна, заслання, ув’язнення чи навіть страти ватажків виглядали як жахливий, але водночас логічний наслідок поразки визвольного руху, то жорсткий контроль обивателя, регулярні доноси про неблагонадійність, шпигунство свідчили про намагання царату в зародку придушити інакодумство і посіяти страх у неблагонадійному середовищі. Часто репресії набували гротескних форм і вражали надто жорсткими вироками. Розглянемо лише декілька випадків, які сталися на Поділлі.

У 1838 році під слідством перебував дворянин Іван Яхимовський, який служив у поміщика Якова Гурського, дідича с. Данюки Проскурівського повіту Подільської губернії. Під час побутової сварки Яхимовський, перебуваючи напідпитку, бовкнув, що не пробачить образи жодній людині, навіть імператору. Такі зухвалі слова стали реакцією на погрозу однодворця Гриньовецького дати шляхтичу по пиці. Як виявилося, безневинний побутовий конфлікт мав далекосяжні наслідки. Після доносу Гриньовецького Івана відразу арештували. 18 лютого 1839 року Проскурівський повітовий суд оголосив Яхимовському вирок – місяць тюрми. Але суд другої інстанції, зокрема Палата подільського кримінального суду, визнала це рішення недостатньо жорстким і постановила вислати зухвалого підданого на каторжні роботи в Сибір. Крім того, Яхимовського позбавили права клопотатися про підтвердження дворянства, яке його родина отримала в 1802 році[1].

Правлячий Сенат схвалив рішення Палати аж 10 квітня 1841 року. Майже три роки Яхимовський знаходився в проскурівській в’язниці, очікуючи на остаточне рішення. Остання судова інстанція також винесла сувору догану повітовому суду, який невмотивовано взяв до уваги нетверезий стан підсудного і ухвалив «слабке та законові невідповідне судження». Проте ця історія мала щасливий кінець принаймні для Івана Яхимовського. Сам імператор Ніколай І змилостивився над подільським шляхтичом і власноруч написав слово «простить» у резолюції до цієї справи[2].

30 травня 1863 року Ямпільський повітовий суд на пів року запроторив до в’язниці 32-річного однодворця Григорія Жулчинського. Йому інкримінували «поширення різних пересудів супроти російського уряду», хоча насправді йшлося про дурість нетверезої людини. Жулчинський, який проживав у с. Буша Ямпільського повіту, був заарештований в м. Івангород Гайсинського повіту. Однодворець їхав у Київську губернію продавати млинові жорна, але по дорозі регулярно заглядав у чарку і напідпитку базікав з кожним зустрічним про «політичну ситуацію» на Правобережній Україні і в Російській імперії. Він стверджував, що поляки-заколотники (мова про Січневе повстання – авт.) домовилися з турками разом напасти на Росію. А государ, щоб подавити польський бунт, уклав угоду з Пруссією, заплативши тамтешньому монарху два мільйони сріблом. Водночас Австрія планує виступити на боці поляків і разом з турками атакувати Росію. Інші країни Європи не хочуть допомагати російському імператорові, бо той винен Франції 8 мільйонів рублів за Кримську війну, а Швеція прагне відібрати Санкт-Петербург. Крім того, Жулчинський розповсюджував чутку про те, що польські повстанці відбили рекрутів поблизу Кам’янця, яких набрали в Ольгопільському, Брацлавському та деяких інших повітах[3].

Затримали Григорія члени гранівської волосної розправи[4] на чолі з казенним засідателем Маценком. У м. Івангород, куди добрався Жулчинський, його щедро пригостили горілкою в місцевому шинку, і однодворець повідав присутнім про всі особливості геополітичної ситуації, підсумувавши, що «скоро прийдуть королі, а цар всіх покине і піде в свою ойчизну». На допитах Григорій все заперечував. Натомість селяни с. Буша засвідчили, що Жулчинський «має пристрасть до пияцтва та, напившись, втрачає свідомість, оповідає дурниці… любить заводити бійки, за що не раз піддавався арешту». Його мати Людвіка, а також дванадцять почесних господарів написали декілька звернень, щоб взяти неборака на поруки, але суд не дослухався до прохань рідних та односельчан[5].

Оковита занапастила не одного чоловіка. Причому під слідством опинялися не лише пияки чи недалекоглядні диваки. Часто це були люди, які вороже ставилися до російської влади, але на тверезу голову боялися виказувати своє невдоволення. Лише під дією алкоголю в них розв’язувалися язики, що призводило до тюрми. Іван Лисаковський, який служив столяром на поштовій станції в с. Нижча Кропивна Гайсинського повіту, мав необережність поставити під сумнів чесноти самого монарха під час суперечки з подорожнім, підполковником Ахтирського гусарського полку Сукіним. Вимагаючи збільшення оплати за ремонт екіпажу, п’яненький Лисаковський бідкався на високі податки, а на репліку Сукіна про милість государя, іронічно з цим погодився, мовляв, справді цар «милостивий», якщо здирає останню сорочку[6].

Сукін не міг стерпіти такої зухвалості і написав рапорт своєму начальству. Паралельно про вислови «вільного мешканця» Лисаковського доповів цивільній владі місцевий поміщик Людвік Лопчинський. Цією справою навіть зацікавився військовий генерал-ад’ютант Левашов. Зокрема, до Подільського головного суду надійшов лист з управління Подільського і Волинського тимчасового військового губернатора в м. Житомир з проханням повідомити про винесення вироку. Рішення ухвалили 24 вересня 1831 року, згідно з яким Іван Лисаковський мав публічно отримати десять ударів батогом на центральній площі м. Гайсин, після чого убути на каторжні роботи. Але за іронією долі государ-імператор Ніколай І пожалів столяра, теж власноручно написавши резолюцію «простить», коли справа перебувала на ревізії в Санкт-Петербурзі[7].

Дворянин Йосип-Костянтин Лосицький з пр. Никифорівці Брацлавського повіту, перебуваючи напідпитку, зухвало поводив себе в місцевому шинку. «Я ляшок, я заколотник, я їду до Варшави», – вигукував Лосицький, ще й чванився, що має 20 пік і 7 фунтів пороху, надійно схованих. Наступного дня дворянина арештували, а він навіть нічого не пам’ятав про свої вислови, принаймні так свідчив на допитах. Обійстя Лосицького ретельно обшукали, але зброї та пороху не знайшли. 12 липня 1865 року Палата ухвалила рішення «піддати арешту на два тижні за виголошення в нетверезому стані осудливих висловів, здатних збудити в умах неспокій, порушити громадський порядок і тишу». Ніби не дуже суворе покарання, якби не одне але: очікуючи на остаточний вирок, Лосицький провів у брацлавській тюрмі майже два роки[8].

Наведені історії виразно свідчать, наскільки далеко могла заходити репресивна машина Російської імперії у боротьбі з будь-якими проявами нелояльності. Зухвале слово, необережний жарт чи п’яна балачка могли перетворитися на підставу для арешту, тривалого ув’язнення або навіть заслання. За зовнішньою абсурдністю окремих справ простежується цілком реальна мета влади – контролювати не лише вчинки, а й думки та настрої підданих.

Показово, що ця традиція живе. У сучасній Росії, попри зміну епох, покарання за нелояльність, публічні висловлювання та критику влади знову залишаються звичним інструментом залякування суспільства. Звісно, історичні обставини не можна сліпо ототожнювати, однак сама практика переслідування за слово та нав’язування страху перед державою має разючу тяглість. Подільські судові справи XIX століття в цьому сенсі виглядають не лише свідченням минулого, а й моторошним нагадуванням про те, в чому суть російської державної традиції, коли влада ставить власну безпеку вище за свободу людини.

Ярослав Сумишин

[1] ДАХмО, ф. 197, оп. 1, спр. 352, арк. 47зв.

[2] Там само, арк. 59зв.-60.

[3] ДАВіО, ф. 474, оп. 1, спр. 982, арк. 120.

[4] Йдеться про м. Гранів Гайсинського повіту.

[5] ДАВіО, ф. 474, оп. 1, спр. 982, арк. 113зв.-121зв.

[6] ДАХмО, ф. 120, оп. 1, спр. 1603, арк. 3-4.

[7] Там само, арк. 67-70зв.

[8] ДАХмО, ф. 197, оп. 3, спр. 350, арк. 2-3зв.