Трагедія братів Оржиховських

(Великий терор проти поляків)

У роки Великого терору особливого розмаху набули репресії стосовно етнічних поляків. Науковці схиляються до думки, що цей етнос зазнав найбільш радикальних гонінь серед національних меншин Радянського Союзу. Сталін мстився за поразку комуністичного походу на Захід, який був зупинений над Віслою у 1920 році, та карав поляків за спротив колективізації. Протягом 1937 – 1938 років загинуло до 20% етнічних поляків СРСР, кожний шостий розстріляний був представником цього етносу. Як казав один громадський діяч, бути поляком в радянській Росії – все одно що євреєм у гітлерівській Німеччині.

Потрапила під жорна каральної машини і родина моєї дружини. Її дід Олександр Оржиховський і троє його братів – Віктор, Казимир і Михайло були репресовані за причетність до так званої Польської організації військової (далі – ПОВ). У Державному архіві Хмельницької області знайшов кримінальну справу, у якій, крім Олександра і Михайла Оржиховських, проходили десятки людей (всього – 40 громадян), майже усі – поляки за національністю. Арештовували людей цілими родинами. Скажімо, лише Шафінських у справі 10 чоловік. Водночас йдеться про невеличку частку репресованих поляків, адже арешти учасників ПОВ відбулися в багатьох регіонах СРСР у контексті так званої Польської операції НКВС.

Оржиховські народилися в селі Покасівка (нині – передмістя м. Летичів Хмельницької області). Старші брати – Михайло та Олександр працювали на сусідньому цукровому заводі в м. Стара Синява, перший – слюсарем, а другий – бухгалтером. Їх арештували в травні 1938 року. За версією енкаведистів, члени цієї вигаданої підпільної структури займались шпигунською діяльністю на користь «фашистської» Польщі, підготовкою диверсій на випадок війни з нею, шкідництвом на заводі та у колгоспах, саботажем, а також активно проводили антирадянську пропаганду.

Старосинявщину караючі органи розглядали як низову ланку ПОВ. За версією слідства  керівниками організації були: Франц Майструк – начальник бойової підготовки районного підрозділу ТСОАВІАХІМ (попередник ДТСААФ); Олександр Котульський – голова колгоспу «Всесвітній комунар» с. Гречани; Іван Шеремет – заступник директора машинно-тракторної станції, Володимир Мазанюк – електрик цукрозаводу. Решту членів організації складали працівники цукроварні (зав. автогаражем, агроном, бухгалтер, касир, слюсарі, обліковці, звичайні робітники), директор хлібзаводу, районний фінансист, а також колгоспники з навколишніх сіл Івки, Чешки, Олександрівка, Адампіль, Бабине.

У чому ж конкретно полягала провина засуджених?

Вони нібито свідомо шкодили радянському устрою й народному господарству: виводили з ладу обладнання цукроварні, техніку машинно-тракторних станцій, створювали умови для загибелі коней, псування зерна, фуражу, зменшення врожайності засіяних площ тощо. Це мало вплинути на антирадянські настрої в середовищі робітників і селян, викликати невдоволення негативними результатами колективного господарювання в нових умовах.

Про абсурдність звинувачень свідчать матеріали справи: «Игнат Людвик Иванович, житель села Александровка, будучи заведующим молочной фермой колхоза, с целью срыва развития животноводчества, вывел из строя племенного быка и привел к плохому состоянию колхозное стадо». – Або: «Шафинский Цезарь Карлович, житель села Ивки, будучи сторожем на свекловичных плантациях, занимался вредительством, вытаскивая в массовом количестве корни, в результате чего был снижен урожай свеклы».

У разі війни з Польщею члени ПОВ мали вчиняти диверсії: підривати мости, греблі, залізничні колії, труїти коней, ламати техніку, підпалювати адміністративні й господарські будівлі і врешті-решт організувати повстання в радянському тилу, заволодівши зброєю районного осередку ТСОАВІХІМ.

Як відомо, масовим репресіям передували не менш трагічні події на селі – розкуркулення і колективізація. Де-не-де мали місце навіть антиколгоспні протести селян, так звані «волинки». Втративши майно, колишні заможні селяни як могли опиралися радянській владі. Так, у 1930 році у с. Івки забрав своє майно й коней та вийшов з колгоспного господарства фігурант справи Франц Шафінський, у с. Адампіль аналогічно вчинили Іван Юзва, Іван Якубовський та Гнат Мазур, у с. Сулківка – Мар’ян Дворницький.

На світлинах: Меморіальний комплекс у Биківці, де поховано тисячі репресованих поляків.

Зрозуміло, що учасники «волинок» першими потрапили під репресії. На допитах арештантам навіть згадали петлюрівське минуле, підтримання зв’язків з родичами у Польщі, листування з ними. Загалом збереження поляками національної ідентичності, католицького віросповідання розглядалися радянською владою як прояв ворожості. Доходило до того, що окремим фігурантам справи слідчі органи «закидали» контрреволюційну діяльність та здійснення антирадянської пропаганди під час проведення релігійних заходів, зокрема, зібрань «ружанців». В такі гуртки парафіяни почали збиратись після закриття у 1934 році костелу в Старій Синяві. Не маючи змоги проводити обряди, віряни встановлювали радіоприймачі й організовували колективні радіослухання богослужінь, що транслювались з Польщі. Вони намагались зберегти традиції, а потрапляли в категорію ідеологічних ворогів.

Репресивна система працювала безжально: під тортурами підслідні зізнавалися у злочинах, яких не скоювали. Спершу їх утримували в проскурівській в’язниці, після чого перевели до Кам’янця-Подільського. Рішенням трійки НКВС в рамках цієї справи 40 чоловік було засуджено до страти. 26 вересня 1938 року всіх розстріляли, в тому числі Олександра та Михайла Оржиховських. Так званий суд інкримінував їм шкідництво, контрреволюційну діяльність й підготовку до збройного повстання.

Що характерно, відразу після арештів сім’ям репресованих наказали протягом доби залишити житло у робітничому селищі і виїхати за межі району. Люція, дружина Олександра Оржиховського, з трьома малими дітьми вимушено повернулася в с. Покасівка.

Олександра та Михайла реабілітували в 1957 році. Під час хрущовської відлиги багато родин репресованих намагались довідатись про долю своїх близьких. Але навіть тоді їм говорили не всю правду. Хоч факти масових розстрілів були беззаперечними, родичам часто повідомляли, що їхні рідні померли у виправно-трудових колоніях нібито в результаті хвороб. Лише у 1992 році з’ясувалося, що поховані вони у братській могилі в Кам’янці-Подільському, де вставлено пам’ятний знак жертвам сталінських репресій.

Вчителя Казимира Оржиховського розстріляли наприкінці 1937 року. Він проходив в іншій кримінальній справі, але теж звинувачувався в причетності до діяльності ПОВ. Доля ще одного брата – Віктора достеменно невідома. Він нібито вижив, отримавши тривалий тюремний строк…

Геннадій Грищук

Від редактора: після репресій 30-х років етнічні поляки СРСР почали, скажемо так, масово приховувати свою етнічну приналежність, адже бути поляком в сталінській Росії – означало заздалегідь наражати себе на небезпеку. Вивчаючи господарську книгу с. Водички (нині – Хмельницький район Хмельницької області) за 1947 – 1948 роки, звернув увагу на те, що всі нащадки католиків і шляхти (Біньковські, Острогульські, Яворські, Мельники та інші), які в минулому ідентифікували себе поляками, записані як українці. Лише в декількох літніх мешканців села в графі про національність записано «пол.». Старі люди, які пережили Великий терор, уже нічого не боялися…