Король ведмежатників та його «золота» банда

На початку ХХ століття вся поліція Австро-Угорщини збилася з ніг, намагаючись упіймати грабіжників, які зухвало громили сейфи у Відні, Празі, Перемишлі, Львові та Граці. Їх називали «золотою» бандою, бо об’єктами їхніх злочинів найчастіше були крамниці ювелірів та заможні банки. Злодії добувалися до найнадійніших сховків із готівкою та коштовностями, їхня здобич за три роки оцінювалася сумою у понад 150 тисяч корон (близько 15 мільйонів гривень за нинішніми цінами!) готівкою та ще 240 тисяч корон – цінними паперами.

Усі скоєні бандою грабежі мали схожий почерк: злочинці йшли тільки туди, де були великі гроші. До приміщення проникали проламуючи отвір у стіні, підлозі чи стелі, а металеві скрині із цінностями відкривали одним і тим же спеціальним слюсарним інструментом та надміцними свердлами. Після низки надзвичайно успішних грабунків верховоду банди почали називати королем «ведмежатників» – професійних злодіїв, які розбивали сейфи. Австрійській поліції стало відомо, що він використовує прізвища Васіньский, Васневський та Тутман і приїхав із тієї території Польщі, яка входила у той час до Російської імперії.

У лютому 1907 року злодійське щастя зрадило невловимого грабіжника у провінційному Станіславові (тепер – Івано-Франківськ). Він приїхав сюди разом із трьома спільниками з наміром добутися до розташованих в одній будівлі двох фінансових установ – філії Австро-Угорського банку та кантору місцевого міняйла Корнблюха. В касі обміну валюти тоді саме зберігалася кругла сума – 10 000 корон готівкою і 100 000 корон цінними паперами.

Щоб дістатися до сховків із грішми, грабіжники упродовж кількох днів непомітно прокрадалися до підвального приміщення кам’яниці, завішували штори на віконечках, а тоді видовбували цеглу зі склепіння та пробивали отвір у підлозі банку. За цим заняттям одного вечора їх застали власники пивниці, які зберігали в ній яблука. Покинувши на місці злочину злодійське знаряддя (відмичку, корбове і центрифугове свердла та сталевий ніж для ламання бляхи), а також маленьку валізку та мішок на гроші, четверо сполоханих бандитів вибігли на вулицю та кинулися врозтіч.

Комісар місцевої поліції інспектор Войтасевич послав на розшуки злочинців усіх наявних агентів і цього разу їм поталанило. Верховоду банди знайшли у номері привокзального готелю «Бель В’ю». У затриманого виявили двадцять спеціальних свердел для сталі, що були сховані в панчосі, а також цілий комплект відмичок і дрібних інструментів для зламування кас. Окрім того, він мав при собі револьвер «Браунінг» на вісім куль. Згодом у потязі, який відправився до Львова, поліція затримала і його спільників.

Повідомляючи про затримання «золотої» банди, краківська газета «Nowości llustrowane» описувала злочинців як кремезних чоловіків, які вдягалися і поводилися дуже елегантно. Свердла, відмички та інші злодійські інструменти у них були «фірмовими», американського виробництва, що свідчило про приналежність до еліти злочинного світу.

Коли поліція навела довідки про затриманого ватажка банди, виявилося, що його справжнє прізвище – Снєгуцький. Після одруження у 1899 році він тримав пекарню у польському містечку Варці недалеко від Варшави та крамницю булочних виробів у Ченстохові. Але на пекарстві він не міг заробити достатньо, щоб забезпечити заможне життя для коханої Владзі, тож вдався до злочинного ремесла. Треба сказати, що його дружина схвалила такий вибір і повністю розділила долю з королем «ведмежатників».

У 1904 році подружня пара переїхала до Відня, де Васінському-Снєгуцькому вдалося перше солідне пограбування. Відтоді його життя перетворилося на суцільні злочинні гастролі. Переїжджаючи з міста до міста, він називав себе різними прізвищами, вигадував для себе різні професії і після кожного грабунку змінював місце проживання. За три роки грабіжник винаймав помешкання у Стрию, Ярославлі, Закопаному, Тарнові, Криниці, Чернівцях та  Львові. Усюди його супроводжувала вірна Владзя.

Потрапивши за грати, Едмунд Снєгуцький вирішив не чекати вироку суду. Майже одразу після затримання він спробував утекти із ув’язнення в Станіславові, застосувавши випробуваний на пограбуваннях злодійський прийом. Разом із двома спільниками він почав продовбувати отвір до сусідньої камери з комином, щоб вибратися на волю по димохідній трубі. Але грюкіт привернув увагу вартових.

І все ж в липні 1907 року королю «ведмежатників» вдалося вибратися із судової в’язниці у Львові. Разом із двома співкамерниками він перепиляв решітку на вікні, дахом в’язниці перебрався на сусідній будинок і спустився донизу на безлюдну нічну вулицю. Напилок для металу до рук Снєгуцького потрапив через підкупленого охоронця, а передала його якась жінка, найімовірніше, його дружина Владзя.

Зникнення небезпечного злочинця знову поставило на ноги всю австрійську поліцію. Але натрапити на його слід вдалося тільки після чергового гучного злочину, який Снєгуцький разом зі спільником здійснив аж у Празі. Бандити традиційно намагалися пробратися до крамниці місцевого ювеліра через підвал, але  голосними розмовами привернули увагу сторожа. Під час утечі Снєгуцький кілька разів вистрелив зі свого револьвера і смертельно поранив переслідувача.

Уже через тиждень після вбивства у Празі король «ведмежатників» знову потрапив до рук поліції. Едмунда Снєгуцького затримали у його львівського приятеля, який надавав своє помешкання на вулиці Вірменській різним особам із кримінального світу.

У червні 1908 року у Львові розпочався гучний судовий процес над верховодою «золотої» банди та його спільниками. На лаві підсудних поруч із Снєгуцьким опинилися його підручні Адамський на прізвисько Англік та Гіттнер, якого називали Злотом, тюремний охоронець Валоха, який допоміг йому утекти, власник помешкання Усценський, який надав притулок після втечі, і навіть дружина Снєгуцького Владислава – загалом аж 16 осіб, так чи інакше причетних до злочинів короля «ведмежатників».

Судовий розгляд тривав понад 2 тижні, за цей час присяжні засідателі вислухали покази 115 свідків. Справа викликала чималий інтерес, але всіх охочих до судової зали не пропускали – задля безпеки та надійної охорони підсудних. Вхід був дозволений тільки за спеціально придбаними квитками, як до театру.

Як повідомляла щоденна газета «Kuryer Lwowski», головний обвинувачений Едмунд Снєгуцький іронічно та легковажно поводився на судових засіданнях, себе не вигороджував, але всіляко намагався применшити роль у банді своєї дружини. Коли він почув вирок, яким його коханій Владзі було присуджено 1 рік в’язниці та депортацію за межі Австро-Угорщини, то з докором звернувся до суду: «Якби на лаві присяжних були шевці, муляри та столяри, я б не здивувався, але не міг припустити, що представники інтелігенції засудять жінку за злочини її чоловіка».

Після цього король ведмежатників наблизився до своєї коханої, цілував їй руки, шепотів щось на вухо і, прощаючись, вигукнув, ніби обіцяючи скору зустріч: «Рік не так вже й багато. Витримаєш!».

Самого ж ватажка «золотої» банди було засуджено  до 10 років ув’язнення, з суворим постом раз на місяць та карцером у темниці з твердим ложем раз на рік, напередодні католицького Різдва – в той день, коли було скоєне вбивство у Празі. Але відбути свою покуту повністю йому не довелося. Незадовго до початку Першої світової війни, на шостому році ув’язнення, Едмунд Снєгуцький-Васінський помер у тюрмі Станіславова під назвою «Діброва».

Богдан Скаврон