«Голос православного з Поділля про бажання його слухати слово Боже на малоросійській мові»

Вкотре повертаємося до мови, яка завжди мала значення. Цікавий факт з матеріалів Подільського духовного правління. 3 серпня 1862 року єпископу Подільському і Брацлавському Іринарху написав «покорнейшее прошение» колишній семінарист Володимир Родневич, який очікував призначення на приход.

У листі він розмірковував про «нерозвинуту морально-релігійну складову» простого люду через тотальну неграмотність. Разом з тим Родневич виділив ще один негативний фактор суцільного невігластва. На його думку, «народ не слышит из церковной кафедры проповедания слова Божия на малороссийском языке, потому что простой язык ему сроден, а русский – ученный, чужой и глаголющий ему – иноязычник». Тобто проповіді простим людям незрозумілі, бо не мають жодного стосунку до їхнього повсякденного життя.

У зв’язку з цим, майбутній священник зробив висновок, що розвиток моралі і релігійності безпосередньо залежить від мови церковних проповідей, які необхідно, на його думку, перевести на народну (українську), зрозумілу для селян мову.

Виходячи з цього, прислухаючись до голосу св. апостола Павла (14 глава, 1 послання коринтянам) колишній семінарист написав статтю під назвою «Голос православного християнина із Поділля про бажання його слухати слово Боже на місцевій малоросійській мові і 8 катехізичних повчань на блаженство Господнє».

Родневич попросив єпископа дати цей твір на перевірку цензору і запропонувати статтю редактору «Єпархіальних відомостей» чи іншим високодуховним особам для оцінки. Крім того, автор запропонував перекласти на українську мову Новий заповіт і висловив бажання приступити до такої роботи, натякнувши на потребу мінімального фінансування.

З канцелярії єпископа статтю спочатку переадресували до Подільського семінарського правління, так би мовити «для критического просмотра». Але там відмовилися її розглянути, мовляв, не мають цензурного комітету, тому не можуть зробити оцінку.

Врешті-решт у консисторії вирішили повернути делікатну статтю Володимиру Родневичу через місцевого благочинного. Причому останнього зобов’язали провести профілактичну бесіду з колишнім семінаристом, щоб у подальшому надсилав такі матеріали не єпископу, а в цензурні комітети, і писав статті винятково російською мовою, погоджуючи тексти у вищого духовенства.

Як бачимо, історія мала закономірний фінал. Ініціатива наївного семінариста про запровадження української мови, фактично, у літургію Російської православної церкви була утопічною. В Російській імперії, яка викорінювала мови поневолених народів, така ідея могла коштувати Володимиру Родневичу дуже дорого. Про його подальшу долю матеріали справи замовчують…

(ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 4827)

Я. С.