Хедери і меламеди

13 листопада 1844 року Микола І підписав указ, зобов’язавши міністра освіти запровадити мережу навчальних закладів для єврейського населення Російської імперії. Щоправда, в 1803 і 1833 роках самодержавна влада вже ухвалила декілька нормативних актів, які надавали дозвіл єврейським юнакам відвідувати навчальні заклади Росії. Але тоді ініціатива інтегрувати єврейську громаду в систему освіти залишилася фактично на папері.

Лише в 1844 році російська влада зробила реальні кроки, щоб підпорядкувати хаотичну систему приватної освіти єврейської молоді, запровадивши контроль міністерства освіти за викладанням у приватних школах і мела́медами. Так називалися єврейські приватні вчителі. Згідно з новим указом запроваджувалися навчальні заклади трьох типів: початкові школи на кшталт православних приходських (до того існували талмуд-тори для сиріт і бідних), повітові училища, а також так звані равинські училища для підготовки вчителів і равинів. Останні заклади фактично відповідали статусу гімназії.

Учителі, інспектори і равини звільнялися від військової повинності. У такий спосіб влада заохочувала євреїв не лише навчати, а й вчитися. Учні, які успішно закінчували такі училища, отримували скорочення терміну військової служби до 10 років, а хто мав задовільні результати – до 15. Євреї, котрі закінчували навчальні заклади із особливими відзнаками, могли взагалі уникнути рекрутства, а пізніше – призову, якщо підпадали під дію спеціальних та індивідуальних указів[1].

Після підписання указу 1844 року попечитель Київського навчального округу дав вказівку директорам училищ створити відповідні єврейські комісії на місцях, які мали втілити в життя рішення Санкт-Петербурга.

За новими правилами меламеди, які продовжували відігравати визначальну роль в освіті єврейської молоді, отримували в повітовій єврейській училищній комісії свідоцтво на право займатися навчанням єврейських дітей. Вони практикували в будинках учнів або на своїх квартирах, обмежуючись невеликою кількістю учнів (не більше десяти на рік). Аналогічно отримувався дозвіл на заснування так званого хедеру, тобто невеличкої приватної початкової школи.

Ось як виглядало свідоцтво на відкриття хедеру для мешканця м. Тарноруда Проскурівського повіту Абрамка Ніринберга від 8 травня 1854 року[2]:

Зазначені документи були чинними лише рік, тому щороку меламеди брали новий дозвіл. За порушення цих норм приватні вчителі притягалися до відповідальності, зокрема, суду. Їх позбавляли права навчати, штрафували тощо[3].

Наприклад, 26 березня 1886 року пристав 4-го стану Проскурівського повіту поінформував Кам’янець-Подільский окружний суд про порушення з боку меламеда м. Чоринй Острів Нухима Лейбовича Перельмітера. У нього нібито закінчився термін свідоцтва, яке давало право займатися викладанням. Ба більше, Перельмітер навчав 19 учнів, хоча у простроченому документі йому дозволялося лише 10. Проте 26 червня 1887 суд ухвалив рішення справу припинити «за отсутствием проступка»[4].

Перші казенні єврейські училища на території Подільської губернії з’явилися в Кам’янці-Подільському, Проскурові, Брацлаві та Ольгополі. Станом на 1859 рік була лише одна жіноча єврейська приватна школа в Могилів-Подільському[5].

Наприкінці ХІХ століття на Поділлі діяли 41 єврейська початкова школа, 4 училища з ремісничими класами (2,7 тис. дітей), 7 професійних шкіл (119 учнів), 972 хедери. Загалом було зареєстровано 1146 меламедів, які навчали 17,5 тис. учнів[6].

Ярослав Сумишин

[1] ДАХмО, ф. 67, оп. 1, спр. 52, арк. 5-8зв.

[2] ДАХмО, ф. 321, оп. 1, спр. 3, арк. 5.

[3] Євреї в Україні: історія, культура, традиції: збірник / Під редакцією С. І. Носова. – К. : Інститут національних відносин і політології НАН України, 1997. – С. 71.

[4] ДАХмО, ф. 281, оп. 1, спр. 1597, арк. 19.

[5] Там само, арк. 68.

[6] Слободянюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України: наукове історико-етнологічне видання. – Хмельницький, 2005. – С. 124.