Лапковецька відьма

16 червня 1876 року до Семенового лісу[1], де працювала група селян, прибіг посильний. За дорученням чорноострівського волосного старшини Якова Кота парубок розшукував жительку с. Лапківці Катерину Бойчукову. Як потім засвідчила 55-річна жінка, її відвели в корчму с. Рідкодуби, щоб привселюдно звинувати у … відьомстві. Крім волосного старшини, в шинку були сільський староста Степан Бахурський, соцький с. Жучківці Бартко Повар і ще приблизно 40 місцевих мешканців. На переконання присутніх, Бойчукова дала зловмисникам чарівне зілля, щоб одурманити рідкодубського господаря Степана Голодригу. Чаклунську траву планували підкласти під стріху його хати, щоб викрасти в селянина коней. Зілля мало тимчасово позбавити Степана слуху, мови і завадити подальшим спробам віднайти свою худобу.

На вимогу юрби Кіт і Бахурський нібито веліли покарати Катерину. Бартко Повар виволік Бойчукову на вулицю, де завдав їй 40 ударів різками. Потім жінку відвели до одного з господарських приміщень, де поставили колінами на гречку і заставили тримати цеглу над головою. Лише над ранок наступного дня її звільнив старшина (за іншими даними тортури тривали лише дві години) і наказав забиратися. Обезсилену Катерину знайшли селяни по дорозі з Рідкодуб до Лапковець і покликали її синів, які відвели матір додому[2].

Саме такої версії подій дотримувалася Бойчукова, яка згодом дала свідчення мировому посереднику І-ї дільниці Проскурівського повіту. Мирові посередники на той час мали досить широкі повноваження та складні обов’язки, поєднуючи судові, адміністративні та поліцейські функції для вирішення селянських справ. Під час дізнання Степан Бахурський провів тиждень під арештом, хоча староста наголошував, що покарання відьми вимагала громада, а він діяв винятково за вказівкою волосного старшини. А Яків Кіт взагалі відмовився визнавати свою провину. Мовляв, наказу на покарання Катерини не віддавав, більше того, зробив усе, щоб не допустити більш жорсткої наруги. Соцький Бартко Повар уникнув слідства, бо підпорядковувався поліцейському відомству, на яке повноваження мирового посередника не розповсюджувалися.

Вимагаючи правосуддя, Бойчукова звернулася з апеляційною скаргою до з’їзду мирових посередників Проскурівського і Летичівського повітів, тобто подала скаргу до другої інстанції[3]. Вона требувала відшкодування їй моральних збитків у розмірі 20 рублів і ще 70 – за завдані побої (відразу після інциденту жертву оглянув волосний лікар і нібито видав відповідний папір). Як бачимо, хитра селянка намагалася використати ситуацію на свою користь і отримати чималу грошову компенсацію – неабияка кмітливість для неосвіченої простолюдинки. Напевне, хтось все-таки напоумив Катерину домогтися справедливості в такий спосіб.

На підставі висновку мирового посередника І-ї дільниці Проскурівського повіту 15 липня 1878 року з’їзд ухвалив рішення «предать суду» всіх обвинувачених, зокрема Якова Кота, Степана Бахурського і Бартка Повара, визнавши їх винними в незаконних діях стосовно селянки Катерини Бойчукової. Відповідну постанову надіслали Товаришу Подільського губернського прокурора Богданову. Тобто, зважаючи на кримінальний характер справи, з’їзд мирових посередників передав її на розгляд суду. Жодного слова про грошову компенсацію в рішенні з’їзду не було[4].

Розслідування перебрали на себе слідчі Кам’янець-Подільського окружного суду. Правда, працювали вони не надто завзято, бо дізнання і судова тяганина тривали сім років! Були допитані всі фігуранти справи і багато свідків. Що цікаво, в документальних матеріалах є фрагментарна інформація, що стосується безпосередньо викрадення коней в Степана Голодриги. Злочинцем виявився Тимофій Рудницький із с. Жучківці. Він перепродав худобу в містечку Купіль, яке славилося своїм базаром. В Рудницького були спільники, мешканці Рідкодуб Іван Банашко та його рідний брат Григорій. Саме останній взяв у Бойчукової зілля, щоб перед крадіжкою покласти дурман під стріху хати Голодриги. Але в останній момент Григорій Банашко відмовився допомагати Рудницькому та своєму брату Івану, вочевидь, злякався відповідальності. Він згодом розповів про злочин представникам влади та односельцям. Суд врахував цю обставину і виправдав Григорія, а Івана вислав у Сибір. Рудницький до оголошення вироку не дожив, помер під час слідства[5].

Стосовно Катерини Бойчукової справу закрили аж у 1885 році. У висновку судовий слідчий Троцький виокремив декілька принципових моментів, що стосувалися свідчень безпосередніх учасників подій. Зокрема, жодний свідок не підтвердив того факту, що волосний старшина велів покарати Бойчукову. Всі очевидці також запевняли про непричетність сільського старости Степана Бахурського до покарання селянки. Більшість сходилася на думці, що Бойчукову декілька разів вдарив лише Бартко Повар. До речі, стосовно жучковецького соцького проводилося окреме розслідування, але справу закрили, бо Катерина Бойчукова відкликала свої претензії. Отже, Троцький дійшов до висновку, що показів винятково потерпілої, тобто зацікавленої сторони, недостатньо для притягнення Якова Кота і Степана Бахурського до кримінальної відповідальності[6].

Судово-правова система Російської імперії другої половини ХІХ століття діяла не надто ефективно і оперативно, але сяк-так забезпечувала права найбідніших верств тодішнього суспільства. Водночас Катерина Бойчукова безуспішно намагалася використати механізм правосуддя, щоб покарати своїх кривдників, які звинуватили її у відьомстві. На жаль, у матеріалах судової (кримінальної) справи немає більше жодного слова про містичний бік цієї історії. Цікаво, чи насправді жінку вважали відьмою чи йшлося лише про спонтанне звинувачення? Чому немає жодного свідчення, в якому б селяни розповіли про її відьомську діяльність чи навпаки спростували такі домисли? Слідчі не торкалися цієї теми, бо вважали такі питання забобонами чи боялися документувати подібні свідчення, щоб не виникло додаткових питань, зокрема і до них? Відповідей нема, але промовистою є реакція рідкодубських селян, які були не на жарт стривожені. Вони зорганізувалися, покликали місцеву владу і навіть намагалися вчинити самосуд. Щось вони собі знали…

Ярослав Сумишин

[1] Знаходився неподалік (на захід) від с. Рідкодуби Проскурівського повіту.

[2] ДАХмО, ф. 281, оп. 1, спр. 9, арк. 5-6зв.

[3] Вказаний з’їзд був колегіальним органом для розгляду селянських справ і формувався всіма мировими посередниками повіту або декількох повітів, працюючи під головуванням повітового предводителя дворянства. В роботі з’їзду також брав участь представник від уряду, визначений губернатором та затверджений міністром внутрішніх справ. Закон передбачав, що з’їзди відкривались епізодично, в залежності від надходження на їхній розгляд справ.

[4] ДАХмО, ф. 281, оп. 1, спр. 9, арк. 7-10.

[5] Там само, арк. 31-32зв.

[6] Там само, арк. 45-52.