Церковні крадіжки

У ХІХ столітті досить поширеним явищем були церковні крадіжки. Нічого дивного в цьому немає: на тлі, м’яко кажучи, скромного побуду представників податкових станів, храми приваблювали своїм багатством і водночас доступністю, тим самим спокушаючи бідних вірян і приваблюючи злодіїв.

17 лютого 1829 року хтось із притчу помітив  пошкоджені замки і дошки так званих церковних кружок, тобто скриньок для збору пожертв, які знаходилися в храмі Преображення Господнього в містечку Чорний Острів Подільської губернії. В присутності священники Ісака Карнковського братчики Макар Романюк та Йосип Забавський перерахували вміст кружок і виявили недостачу в розмірі 11 рублів 60 копійок сріблом. А через декілька годин дяк Григорій Цисловський «преднамерил было лишить себя жизни чрез повешение в колокольни, и в действии сего преступления пойман»^[1].

Для розслідування крадіжки та спроби самогубства створили спеціальну комісію, в яку увійшли від Подільської духовної консисторії благочинні священники Петро Ремезовський і Стефан Домбровський, а також  представник від світської влади, засідатель Проскурівського повітового суду Філіпов. Опитавши свідків та учасників подій, члени комісії встановили, що дяк Григорій Цисловський, котрому виповнилося 27 років, справді мав намір накласти на себе руки.

Звичайно, Григорій всіляко спростовував звинувачення у спробі самогубства, видумуючи недолугі пояснення: мовляв, оступився, заплутався у мотузці, коли прибігли люди, тощо. Проте безпосередній свідок події місцевий обиватель Антон Микитович Муляр показав, що фактично зняв дяка з петлі, тим самим розвіявши будь-які сумніви у членів комісії. Григорій Цисловський, як людина вразлива, намагався вкоротити собі віку, бо підозра у крадіжці відразу впала на нього.

Допитавши по декілька разів усіх свідків, комісія прийшла до висновку, що дяк не міг взяти церковні гроші. «…Григорий Цисловский есть хорошего поведения, в воровстве неподозрительный, кроме что иногда напивается, и не замечен в других вредных поступках»^[2]. За Григорія, природно, заступився батько, священник села Війтівці Михайло Цисловський. Він повідав комісії, що Григорій з дитинства страждав від епілепсії, а останні п’ять місяців був психологічно пригнічений. Тобто натякав на причину самогубства. Батькові слова перегукувалися із показами самого Григорія. Він теж наголошував на поганому самопочутті останніх пів року, скаржився на головний біль. Звісно, у такий спосіб родина намагалася хоча б пом’якшити покарання за спробу самогубства, бо для церковнослужителя подібна провина є особливо тяжкою і несумісною з подальшим виконанням своїх обов’язків.

Що ж стосується крадіжки грошей, то комісія кваліфікувала цей факт як розтрату церковних коштів… уже згадуваними братчиками. Зокрема, Макар Романюк і Йосип Забавський, користуючись  відсутністю священника, а також довірливістю дяка, у своїх інтересах, без погодження з іншими братчиками, розпоряджалися церковними грішми, що й призвело до нестачі. Григорій Цисловський, певне, знав про ці махінації, однак, через нерішучий і вразливий характер, мовчав, а коли підозра впала на нього, вдався до неприпустимого для церковнослужителя вчинку.

Згодом за результатами роботи комісії відбулося засідання Подільського повітового суду, який виніс досить жорстке рішення: Григорія Цисловського за спробу самогубства піддати єпитимії на шість місяців у монастирі під наглядом Подільської духовної консисторії, після чого передати на поруки батькові, війтовецькому священнику Михайлу Цисловському. Водночас повітовий суд зобов’язав братчиків відшкодувати церковні кошти і в подальшому не припускатися подібних порушень^[3]. Яка подальша доля Григорія Цисловського – невідомо.

У Чорному Острові крадіжка церковних коштів мала місце через 32 роки після першого інциденту. У ніч з 20 на 21 червня 1861 року викрали 138 рублів і 39 копійок сріблом з комори місцевого костьолу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. Гроші знаходилися в братській карнавці, тобто церковній кружці для збору коштів. Настоятель і за сумісництвом декан Проскурівського повіту Єрема Язвінський відразу повідомив про надзвичайну подію церковному начальству, виклавши в листі свою підозру, яка впала на ризничого Юзефа Фялковського. Язвінський мислив логічно: церковнослужитель напередодні злочину був у храмі, ключі від комори знаходилися в нього, а наступного дня зранку він перший увійшов до костьолу. До речі, замок від комори залишився неушкодженим на відміну від замків на церковній кружці.

Пан декан, крім свого безпосереднього керівництва, негайно повідомив про крадіжку представникам світської влади. У той же день пристав третього стану арештував Фялковського, а Проскурівський земський суд розпочав провадження. До розслідування долучився також духовний депутат, адміністратор Фельштинського костьолу Сенькевич – як представник від Кам’янецької римо-католицької духовної консисторії^[4].

Через місяць історія мала своє продовження. 22 липня органіст костьолу Станіслав Єзьор у храмі біля вівтаря святого Антонія знайшов поцуплені гроші. У підкинутому конверті була ще й записка польською мовою, в якій анонім взяв всю провину на себе і запевнив, що чорноострівське духовенство та церковнослужителі непричетні до крадіжки^[5].

Після знахідки ксьондз Сенькевич написав церковному начальству, що Юзеф Фялковський весь час знаходився під арештом, а його дружина не могла підкинути гроші, бо до храму не ходила. Як виявилося під час слідства, до церковної кружки мав доступ вихованець Язвінського Пьотр Гонсовський, він неодноразово брав звідти гроші. Саме його підозрював ризничий Фялковський.

Земський суд невдовзі прийняв рішення передати обох підозрюваних на поруки та закрити справу, оскільки і Фялковський, і Гонсовський «не были изобличены доказательными фактами». Та й гроші знайшлися. Можна припустити, що проблему вирішив отець Єрема. Використавши власний авторитет та зв’язки, він допоміг своєму вихованцю уникнути відповідальності. Більше того, Язвінський, напевне, провів власне розслідування, виявив крадія і примусив його підкинути гроші. Принаймні, такий розвиток подій найбільш очевидний. А от ким насправді доводився декану Пьотр Гонсовський і чим викликана така опіка пана отця, невідомо^[6].

У сусідньому містечку Миколаїв надзвичайна подія трапилася в грудні 1836 року. Паламар Свято-Покровської церкви Пантелеймон Маркевич виявив зникнення у храмі 7 шнурків коралів вартістю 30 рублів сріблом. На той час церква була без настоятеля, а «наблюдающий» священник Веселовський відразу повідомив про крадіжку своєму начальству і світській владі. Розпочалося розслідування. Підозра відразу впала на Пилипа Бойка, «о худом поведении» якого говорили місцеві мешканці. За свідченням очевидців, зокрема братчиків Андрія Стручковського і Максима Романовича, молодого хлопця бачили в церкві напередодні зникнення коралів. Церковний староста Федір Стручковський і дячок Фома Романович нічого суттєвого слідству не повідомили. Сам Пилип Бойко божився, що нічого у церкві не брав, а до храму прийшов на недільну службу як і всі інші прихожани^[7].

Поки тривало дізнання, причет Свято-Покровської церкви, староста і Пилип Бойко зобов’язалися нікуди не відлучатися, підписавши відповідний документ. Папір називався «поручительной подпиской» – така собі підписка про  невиїзд за нинішньою термінологією. Прикінцеві матеріали архівної справи містять рапорт засідателя Проскурівсього земського суду Фаренгольца, який передав всю документацію на розгляд повітового суду. Як закінчилася ця історія, ми не знаємо^[8].

Вдруге обікрали Свято-Покровську церкву Миколаєва в 1868 році. Вочевидь, місцевий причет спочатку намагався приховати крадіжку 6 рублів з церковної кружки. Можливо, настоятель Володимир Трохимович намагався сам виявити злодія. Але чутки про грабунок дійшли до волосного правління, яке скерувало офіційного листа на ім’я батюшки з вимогою спростувати чи підтвердити факт.

Трохимович дав ствердну відповідь і зазначив, що відразу після зникнення грошей, повідомив про інцидент церковне начальство, тим самим знявши із себе відповідальність. Головним підозрюваним автоматично став однодворець Фердинанд Антонович Лучинський, який працював у храмі за наймом, зокрема, встановлював новий іконостас. Людина чужа, родом з Кам’янецького повіту, а тому відразу викликала недовіру. Посилили підозру ще й свідчення церковного старости Янішевського. 31 липня він побачив Лучинського добряче напідпитку, після чого вирішив перевірити церковну кружку. Карнавка була пошкоджена, а гроші пропали^[9].

Лучинського одразу заарештували. Під час допитів він все заперечував. Мовляв, не знає, хто вкрав гроші, а 4 рублі, які знайшли в нього під час обшуку, чесно заробив у місті Красилові Волинської губернії, встановлюючи іконостас у місцевій церкві. Судовий слідчий І-ї дільниці Проскурівського повіту Лисицький опитав десятки мешканців Миколаєва, але безрезультатно. Згодом Фердинанда випустили на поруки – відповідне «прошение» написали місцеві селяни Феофан Шелестюк і Яків Лукасевич. Врешті-решт Подільська палата карного суду ухвалила рішення від 16 січня 1869 року «Лучинского по недостатку доказетельств от суда и поручительства освободить»^[10].

У селі Везденьки, що неподалік Миколаєва, із Свято-Різдво-Богородицької церкви викрали карнавку, в якій була чимала сума – 47 рублів. Пограбування сталося в ніч з 30 на 31 січня 1837 року. Через три дні розбиту церковну кружку знайшли за пів версти від села. Приходський священник Онуфрій Веселовський відразу запідозрив селян Луцка Колтунюка і Андруха Хмарука. Річ у тому, що напередодні крадіжки вони відповідали за охорону храму і церковного господарства. Причому Хмарук вже звинувачувався у злодійстві. Він нібито був причетний до крадіжки коней в присілку Заріччя Проскурівського повіту (чи поніс він покарання, чи його виправдали, в справі не сказано)^[11].

Підозра також впала на церковного старосту Івана Хмарука. Рідний брат Андруха раптово захворів напередодні крадіжки і не виходив з дому. У старости навіть описали худобу, очевидно, таким чином намагаючись виявити раптові поповнення у господарстві. В коло підозрюваних осіб також потрапили селянський хлопчик Семен Іщук, який знайшов розбиту карнавку, і дяк Михайло Шумський. Вже згаданий засідатель Проскурівського земського суду Фаренгольц передав матеріали справи на розгляд повітового суду^[12]. Більше матеріалів не збереглося.

Загалом робота судових слідчих чи представників поліції була нехитрою. Як свідчать архівні справи того часу, дізнавачі обмежувалися опитуванням свідків. Злочин розкривали лише тоді, коли підозрюваний зізнавався або його провина не викликала сумнівів. Проте в більшості випадків справи закривалися за недостатністю доказів чи «в связи с необнаружением виновного». Уникнути покарання було набагато легше ніж сьогодні…

 Я. С.

^[1] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 283, арк. 5.

^[2] Там само, арк. 6.

^[3] Там само, арк. 7-7зв.

^[4] ДАХмО, ф. 685, оп. 1, спр. 189, арк. 1зв.

^[5] Там само, арк. 5-5зв.

^[6] Там само, арк. 9зв.-12.

^[7] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 298, арк. 5-21зв.

^[8] Там само, арк. 25-32зв.

^[9] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 868, арк. 1-2.

^[10] Там само, арк. 34-45.

^[11] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 296, арк. 3-9.

^[12] Там само, арк. 24зв.-29.