Пантеон предків
Не плач за мною, Аргентино!
На світлині: Іван Возний в Аргентині
У 1876 році в селі Мар’янівка, що поблизу містечка Чорний Острів (нині Хмельницький район Хмельницької області), народився Іван Семенович Возний. На перший погляд, йдеться про звичайно селянина, але біографія цієї людини, як і тисяч його сучасників, стала віддзеркаленням буремних і трагічних подій ХХ століття.
Іван народився в родині коваля. Його батько працював на місцевого землевласника графа Пшездецького. Семен був справжнім майстром своєї справи, про що люди ще довго розповідали після його смерті. Іван перейняв фах свого батька, теж ставши ковалем. У 1904 році він одружується з Марією Шкваровською, у якої від першого шлюбу було дві доньки – Олена та Надія. Як то кажуть, серцю не накажеш. Через рік у подружжя народилася маленька Анна. Сім’я збільшилася, і для її утримання потрібні були кошти. Тому Іван прийняв рішення їхати на заробітки в Європу.
Це була перша хвиля міграції. Українці їхали в пошуках кращого життя, і в надії заробити якусь копійку. Доля занесла Івана Возного в Італію. Знайшлася робота в одному із італійських соборів. Кілька років він сумлінно працював, виконував різного роду ковальські роботи. Але з робітниками не розрахувалися. Чому так сталося, історія замовчує. Повертатися додому з пустими руками було образливо і принизливо, тому заробітчани сіли на корабель в одному із портів Італії і поплили аж в Аргентину.
Іван потрапив на ранчо, де займалися вівчарством. Молодий, старанний і відповідальний молодий чоловік дуже сподобався власникові. Після кількох років роботи він запропонував Іванові поїхати на Батьківщину, забрати родину і перевезти її в Аргентину. Добрий господар навіть дав грошей на оплату корабельних квитків. Повернувшись з сім’єю, переселенці могли претендувати на Гомстед – земельну ділянку, яка видавалася під заснування ферми.
Але не так сталося, як гадалося. Йшов 1917 рік, в Європі вирувала І Світова війна. Іван повертався до рідної домівки аж через Петроград. Там він став безпосереднім свідком так званих жовтневих подій. Коли нарешті добрався додому, то стало зрозуміло, що переселення за океан неможливе. Кошти, привезені з Аргентини, були вкладені у ковальську справу – на подвір’ї Іван збудував невелику кузню, яка згодом стала місцем зібрання для місцевих чоловіків, своєрідним клубом.
Життя тривало. У 1918 році в сім’ї Возних народилася донька Віра, а в 1921 – син Омелян. Під час колективізації довелося вступати до колгоспу, адже постало завдання насамперед вижити. Іван Возний працював ковалем до кінця свого життя. Помер 1963 року і похований на старому православному кладовищі в сусідньому селі під назвою Вовча Гора.
На світлинах: Іван Возний наприкінці життя, його дружина Марія
Історія не знає умовного способу. Але цікаво, як би склалася доля цієї людини і його родини, якби вони встигли переселитися в Аргентину? Напевне, ця екзотична і благословенна земля для українських емігрантів ще неодноразово снилася колгоспному ковалю Івану Возному…
Галина Ференс
Одна думка “Не плач за мною, Аргентино!”
Дякую, Галина Володимирівна, за цікаву розповідь. Адже Іван Семенович – то мій прадід, а його син Омелян – дід, Дєда Мілю я пам’ятаю, він також був ковалем. А за прадіда тільки знаю, що був роботящим і строгим. Ще було б цікаво знати за бабуню Марію. Як їй жилося з дітками, поки чоловік на заробітках був?