«Неврожай від Бога, а голод від людей»

22 листопада 2025 – черговий День пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років, унаслідок якого загинули мільйони українців. Як не дивно, але серед нас ще є люди, котрі на власні очі бачили цю трагедію, були безпосередніми свідками тих жахливих подій…

Господь дарував довге, нелегке життя Надії Гнатівні Ліщинській, жительці села Мартинівка Хмельницької області. Жінка пережила голод 1932 – 1933 і 1946 – 1947 років. 7 січня 1926 року їй виповниться 100 років.

Довгожителька розповідає, що добре пам’ятає ті голодні роки. Наприклад, сусідських дітей з великими животами і тоненькими ногами, свого батька з опухлими кінцівками, на яких лопала шкіра і текла прозора юшка. «Ми, діти, дуже його боялися і ховалися від нього», – згадує Надія Гнатівна.

Також жінка пам’ятає худу матір з чорними колами навколо очей, котра від того здавалася вищою, ніж була. Вона через силу варила великий казан з лободою, кропивою та іншим бур’яном. Те вариво забілювалося молоком, яке батько інколи отримував в колгоспі.

«Як же мені хотілося випити хоча б склянку того молока! Але мати виділяла лише пляшечку для маленької сестрички Жені, котра народилася в 1931 році. Всіх дітей, а нас було четверо, мама поїла трав’яним узваром і заставляла їсти варену траву. Ми не хотіли споживати таку їжу, бо вона дуже гірчила. Ще мати брала тоненьку тканину, вкладала в неї варену траву, мачала в молоко і давала маленькій сестричці смоктати. Вариво на бур’яні ставало трішки смачнішим, коли до нього додавалися мерзлі буряки. Пам’ятаю також затірку і млинці з мерзлих картоплі і буряка.

Діти по черзі ходили з мамою на колгоспне поле, шукали мерзлу картоплю і хвостики буряків. Це було небезпечно, бо поля охороняли так звані об’їздники. В кращому випадку те, що ми знайшли, могли відібрати, в гіршому – покарати. Ще, ми збирали хмиз на паливо, бо його постійно бракувало. В хаті палили зрідка, лише щоб зварити казан бур’яну. Мати через силу готувала ті страви, бо була дуже виснажена. Влітку і восени вона сушила багато трав, щоб мати на зиму. Весь час дуже хотілося їсти. Мати рано клала нас спати, але почуття голоду не давало заснути», – розповідає пенсіонерка.

Надія Гнатівна з жалем пригадує, що в голодні роки вона та її однолітки про школу навіть не мріяли. Пішли вчитися переростками в 10 років. Вся її сім’я вижила насамперед завдяки наполегливості матері, яка варила узвари, заставляла всіх пити юшку і їсти трави. А людей багато померло в селі, особливо дітей. Були випадки, коли мерці по кілька днів лежали у хатах, бо ніхто не знав про їхню смерть. Сусіди не провідували один одного – не мали сил…

Важким був і післявоєнний голод 1946 – 1947 років. «Я тоді вже працювала і отримувала пайку на роботі: пляшку розбавленого молока, жменьку круп або борошна. Цього недостатньо навіть одній людині, а мати ділила пайок на всю родину, причому на декілька днів. Разом з голодом завжди приходить холод. Ніколи не забуду, як ми ходили залізницею, щоб знайти кусочки вугілля, яке ховали до кишені або в торбинку. Те вугілля зберігали і палили в люті морози. Після голоду приходила інша напасть – люди починали більше їсти, а їхній організм часто-густо не витримував таких навантажень. Люди хворіли і навіть помирали», – пригадує Надія Гнатівна.

Минуло багато років, а страшні картини Голодомору досі перед очима в старенької. І вона щиро молиться, щоб така трагедія більше ніколи не повторилася…

Галина Ференс,

науковий працівник Чорноострівського літературно-краєзнавчого музею ім. Л. Глібова