Прапрадід – відьмак, або містичні історії родини Шевчуків

У родині переповідали, що мій прапрадід Яків Шевчук був білим відьмаком. Він народився приблизно в 1841 році у селі Війтівці (тепер – Бережанка) Проскурівського повіту Подільської губернії. Якова боялися, але поважали, бо він лікував людей і худобу, а також оберігав тварин від відьомських заклять – добре знався на травах та іншому знахарському господарстві. До речі, знав всіх чародійок в окрузі.

На вигляд Яків був статним чоловіком, високого зросту, рудим. Прапрадід любив землю і тяжко трудився. Був гарним господарем, мав коні, худобу, птицю, вже наприкінці життя обзавівся хутором у лісі, неподалік села. Цей хутір був обсаджений різноманітними деревами – Яків об’їздив всі навколишні ярмарки, скуповуючи саджанці. Казали, що особливо любив так звані Світиянські вишні, інша назва – «Сльози Ісуса», якими обсадив усю лісову ділянку.

Чоловік зла не робив, але свої знахарські знання нікому не передав, бо вважав, що то важкий хрест, за який треба спокутувати. Відьмак довго не прожив, помер від сухот приблизно в 40 – 50 років. Казали, що смерть прийшла по нього на Великдень. Проте Яків не встиг скуштувати свяченої паски, бо помер зранку в неділю, коли люди ще не прийшли з церкви. Сподіваюся, це не завадило йому потрапити до раю, адже існує повір’я, що всім, хто помер у цей світлий праздник, двері до едему відчинені.

У Якова Шевчука було четверо синів. З одним із них приблизно на початку ХХ століття трапилася, без перебільшення, містично-трагічна історія. Мова про Данила, рідного брата мого прадіда Івана. Так ось,  Данило мав четверо вороних коней, які йому подарував батько. Одного разу, коли їздив на фурманку (розвозив крам, збіжжя, різноманітні товари, як правило, за наймом євреїв містечка Чорний Острів), посперечався на ярмарку з якимось паном. Той дуже наполегливо хотів придбати Данилових коней. Шевчук відмовив, на що пан дуже розлютився.

Повертаючись додому пізно ввечері, Данило відчув, як його коні раптово чогось злякалися. Він зупинився, намагався їх заспокоїти, але тварини остаточно сполохалися, рвонули з місця і потягли Данила за собою, який заплутався в упряжі. Коли домчали додому, господар вже був мертвий.

Родина поховала покійника, але проблеми на цьому не закінчилися. Коні і на далі поводилися неспокійно і дивно: скільки їм би не давали їсти – вони жерли без упину. А коли приходила ніч, щось невидиме приходило до дружини Данила – Катерини і запитувало: «Ти спиш чи не спиш?». Воно також гупало на горищі, видавало звуки битого посуду, що аж хата ходуном ходила.

Катерина була непроста жінка. Яків підбирав своїм синам дружин із якимось здібностями. Катерина приймала пологи, вміла відмовляти і лікувати людей. Коли в хаті завівся лихий, вона кликала на обійстя священників, знахарок. Але ні молитви, ні свячена вода, ні заговори не допомагали. Нечисть щоночі мучила Катерину, жінка навіть до Почаївської лаври ходила – безрезультатно.

Родичі по-черзі по ночах чергували в Катерини. Всі чули гуркіт, але нічого не виділи. Лише моєму прадіду Івану вдалося побачити нечисть. Почувши традиційний гуркіт у хаті, він швиденько взяв драбину, піднявся на горище і остовпів. На нього дивився… маленький чорний песик. Іван метнувся ловити тварину, але якась сила скинула його додолу, в сіни.

Чортівня тривала пів року. Одного разу Катерина поїхала на базар, де якийсь дід, який продавав крам, поцікавився її здоров’ям. Жінка виглядала замученою, схудла через постійну тривогу і недосипання. Коли вона розповіла про свою біду, торговець порадив зробити одну річ.

Коли настала ніч, Катерина сховала біля себе мотовило (пристрій для змотування ниток, пряжі – авт.). Невдовзі жінка відчула як нечисть підкралася до неї, щоб вкотре запитати, чи хазяйка спить. Тоді Катерина навіглі вдарила позад себе тим мотовилом. Невидима погань почала лаятися і кричати: «Таки взнала, що робити!», після чого відкинула Катерину в куток і вилетіла з хати через комин.

Лихий був переможений!..

На портретних світлинах: дружина безпосереднього учасника подій Івана Шевчука – Катерина (перше фото), а також діти та внуки подружжя.

Лариса Панченко