Як я знайшов сакральний для мене цвинтар на ворожій території

На другий тиждень після Великодня наступає череда поминальних днів, які в нас називаються Проводами, Гробками або іще Дідами чи Червоною гіркою. Це кілька днів особливого поминання і молитов за своїх спочилих предків.

За традицією у ці дні українці згадують померлих рідних та близьких, відвідують кладовища, де впорядковують місця їхнього останнього спочинку, а також храми. У поминальних днях є сакральне значення: щоб душі померлих знали, що про них не забули і піклуються про їхній останній притулок.

І саме цього провідного дня я неочікувано для себе отримав дуже важливий, особливий і знаковий дарунок. Мені нарешті вдалося після багатьох років пошуків, досліджень, гіпотез, співставлень, вишукувань старими і супутниковими мапами отримати світлини одного свого гартленда, де, як в народі кажуть, «закопаний мій пуп», а саме: світлини старезного некрополя, на якому спочивають мої старожитні пращури по батьковій лінії зі старовинного білоруського роду Ушолів-Ушалів.

«Отримати» – то теж, либонь, не дуже відповідне слово, адже довелося пройти цілий шлях, оскільки фото було марно шукати навіть у мережі. Кожен генеалог знає, яка це хвилююча мить – знайти могили прадідів. Без перебільшення, сакральна знахідка. На тому кладовищі спочивають, зокрема, кілька поколінь моїх предків, гадаю, мінімум, чотири, закінчуючи найпізніше моїм прапрапрадідом Геронимом Ушолом, що спочив іще 1877 року (після переселення наступні нащадки знаходили останній спочинок в інших губерніях і навіть країнах). А історія знахідки запису про смерть Геронима варта окремої оповіді.

Згадане цвинтарище знаходиться віддалік від цивілізації, у тихому лісі на мальовничому березі Двини неподалік містечка Ула. Для мене ж складність побачити цей цвинтар полягала у одній непереборній обставині – нині це територія ворожої окупованої країни, і абсолютно недосяжна для мене. Це Вітебська область Білоруси. Але навіть попри війну і колючі дроти, є безцінні для тебе речі, які треба видобути за будь-що, за будь-яку ціну, аби принаймні подумки перенестися на те святе для себе місце. І на щастя, це мені вдалося – бодай подумки пройтися лісовими стежками, між яких спочивають твої прадіди, які нарешті можуть сказати, що їх знайшли і їх не забули…

Спочивайте з миром, рідні мої Ушоли…

 Роман Захарченко