1888 рік: ліквідація капуцинського монастиря у Вінниці

У перші десятиліття ХІХ століття Римсько-католицька церква продовжувала зберігати беззаперечний вплив на суспільно-політичні процеси в західних губерніях Російської імперії. Листопадове повстання 1830 – 1831 років продемонструвало самодержавній владі, що польське питання, яке Санкт-Петербург пустив за течією, потребує радикального і негайного вирішення, а католицизм, без перебільшення, є духовним стрижнем ідеї відновлення Великої Польщі, символом ворожого полонізму[1].

Щоб ослабити РКЦ і нівелювати її суспільну роль, царат вдався до низки жорстких заходів. У 1832 році самодержавна влада закрила 61 католицький монастир на території України (всього функціонувало 86), у 1840 році без згоди Ватикану об’єднала Луцьку і Житомирську єпархії РКЦ, а в 1866-му розформувала Кам’янецьку дієцезію. Щоб католицька віра не асоціювалася з польською культурою, в 1842 – 1843 роках запроваджено обов’язкове вживання російської мови в консисторіях і семінаріях РКЦ. А в першій половині 40-х років ХІХ століття царат конфіскував церковні маєтності Римсько-католицької церкви, внаслідок чого її клір втратив фінансову незалежність і фактично перетворився на дрібне чиновництво зі скромною зарплатнею від держави.

Протягом 30 – 60 років ХІХ століття в Російській імперії було видано більше 40 нормативних актів антикатолицького спрямування, що забороняли, ліквідовували та обмежували права католицької церкви і мали відверто принизливий характер[2]. Латинське духовенство не мало права брати участь у духовних процесіях за межами храму, встановлювати хрести на вулицях і площах, відправляти богослужіння в поміщицьких садибах, залучати на роботу православних, навчати селянських дітей, виїжджати за межі парафій без спеціального дозволу, вести записи польською мовою та інше.

Тиск на РКЦ та її парафіян тривав до 1905 року, коли в результаті революційний подій, які охопили імперію, самодержавна влада пішла на значні поступки у сфері свободи совісті. Але до цієї дати гоніння продовжувалися. Наприклад, 11 лютого 1888 року світ побачило «Высочайшее повеление», тобто указ імператора про ліквідацію вінницького капуцинського монастиря. Це був останній кляштор Ордену Капуцинів на території України.

У фонді Подільського губернського правління зберігається окрема справа про процедуру «упразднения» цього монастиря. Київський генерал-губернатор відразу зобов’язав начальника Подільської губернії вжити заходи для виконання «Высочайшего повеления». У результаті була створена комісія за участю римсько-католицького кліру, мовляв, все по-чесному – російська влада завжди вирізнялася особливим цинізмом.

Згідно з царським указом ченці-капуцини вибули в інші обителі, костьол набув винятково парафіяльного статусу, а всі інші будівлі монастиря і церковні землі комісія описала для передачі їх цивільному начальству (пізніше у стінах кляштора облаштували військові казарми). Лише незначна частина маєтностей капуцинів залишалася у власності причету вінницького костьолу.

У 30-х роках ХХ ст. російсько-більшовицька влада закрила вже сам костьол, який повернули вірянам лише в 1990 році. А ще через два роки до Вінниці повернулися брати-капуцини.

(ДАХмО, ф.227, оп. 1, спр. 2821)

Я. С.

[1] Бовуа Даніель. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр. / Переклад з франц. З. П. Борисюк. К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2020. – С. 672.

[2] Баковецька О. Римо-католицька церква в Україні в кінці ХVІІІ – ХІХ столітті: монографія / Ольга Баковецька. – Миколаїв: Іліон, 2015. – С. 169.