Інвентарні правила – «трудовий договір» часів кріпацтва

Зі шкільних підручників ми знаємо, що скасування кріпосного права дало суттєвий поштовх для розвитку нових суспільно-економічних відносин. Одна економічна формація, набагато прогресивніша, змінила іншу. Селянство при цьому отримало можливість розвивати приватне господарство, а головне – здобуло більше свобод.

Але чи були наші предки абсолютно безправними до 1848 року, якщо йдеться про Галичину, Буковину і Закарпаття, чи до 1861 року, якщо розглядати всю іншу територію України? Бо, наприклад, радянська пропаганда разом з історичною наукою того часу зображували кріпосний період у надзвичайно чорних барвах, прирівнюючи тодішнього селянина до раба. Така інтерпретація історії зручно лягала в канву комуністичної ідеології: все, що було до 1917 року – зло.  На тлі «рабського кріпацтва» ще й вихвалялися переваги колективного господарювання, хоча принцип «прикріплення до землі» був збережений: колгоспники здебільшого навіть паспортів не мали аж до 70-х років ХХ століття.

Звичайно, селяни тяжко працювали на землі, але навіть в умовах кріпосного ладу мали окремі правові свободи, які були законодавчо закріплені! За їх виконанням частково наглядала церква та світська влада, зокрема, виконавча і судова вертикалі, починаючи від Земського суду і закінчуючи Київським генерал-губернатором. Мова піде про ту територію України, яка входила до складу Російської імперії.

Селяни та поміщики навіть мали свій «трудовий кодекс», так звані інвентарні правила. Наприклад, Правобережна Україна користувалася «Высочайшими утвержденными правилами для управления помещичьими имениями Киевской, Подольской и Волынской губерний, утвержденные 29 декабря 1848 года», де чітко регулювалися і детально прописувалися трудові відносини між роботодавцем, тобто землевласником, і працівниками-селянами, якщо вдатися до сучасної термінології. Використовуючи свій реманент, посполиті, як правило, відпрацьовували погодинну панщину, що в середньому складало 4-2 дні на тиждень (рідше застосовувалася поурочна панщина – від виробітку). Поміщики чи їхні економічні служителі були зобов’язані визначати дні панщини таким чином, щоб це «отнюдь не было помехой крестьянам в уборке собственных полей и прочих работах»[1]. У релігійні свята селяни звільнялися від робіт. Якщо в призначений для роботи день робітник захворів, і родина не могла його замінити, то він не відпрацьовував цей день. Такий собі лікарняний у першій половині ХІХ століття!

Під час польових робіт заборонялося призначати шарваркові дні (додаткова до панщини феодальна повинність з будівництва і ремонту мостів, шляхів, гребель, панських будинків тощо). Винятками були лише форс-мажорні обставини. У разі негоди селян, як правило, задіювали на інші роботи, і їм не доводилося відпрацьовували цей день додатково.

Загалом працездатними вважалися чоловіки від 17 до 55 років, а жінки – від 15 до 50. Причому, «мужчины и женщины обязаны отправлять только те работы, к которым способны по свойствам и силам пола». Не рекомендувалося\заборонялося  залучати до робіт дітей, літніх людей і селян, які мали серйозні фізичні вади. В окремих випадках дитяча праця використовувалася за згодою батьків і за окрему оплату.

Робочий день розпочинався зі світанком й закінчувався після заходу сонця. Але роботодавець протягом дня мав надати селянинові двогодинну перерву влітку і одногодинну – взимку. Також робітників відпускали додому раніше, якщо вони виконували запланований на день обсяг робіт.

Діяли  чіткі обмеження, що стосувалися підводної (від слова «підвода») повинності: не дозволялося завантажувати воза більше, ніж на 20-30 пудів і відправляти його далі 300 верст. Кожні 20 верст зараховувалися, як один день панщини, причому економія брала на себе всі витрати, в тому числі годування возного і худоби.

Детально розписані умови оплати понаднормової праці селян. У дворову прислугу поміщик міг брати «преимущественно из дворовых и безземельных крестьян, чтобы это не было ощутимым уменьшением рабочих сил в собственных хозяйствах крестьян». Водночас, були передбачені й покарання. В залежності від провини поміщик міг покарати селянина різками, але не більше 25 ударів, асесор чи управитель – 15, економічний служитель – 5. «…тяжкие наказания: бритье головы, обливание холодною водою, забитие в кандалы, наказание плетью, содержание в погребах и прочие взыскания – запрещаются под строгою ответственностью по законам…»[2].

Як на той час, досить демократичні трудові відносини. Але чи дотримувалися цих правил насамперед землевласники? Однозначну відповідь дати важко. Як свідчать архівні документи цього періоду, з боку поміщиків фіксувалося багато порушень. Однак владні органи у більшості випадків ретельно розглядали скарги селян та іншу інформацію, тож можна говорити про певний баланс: землевласникам вказували на недоліки та порушення, що стосувалися дотримання інвентарного порядку, в результаті чого поміщики з більшою відповідальністю ставилися до дотримання прав кріпаків.

Наприклад, у Центральному державному історичному архіві України (м. Київ), зокрема, у фонді Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора знаходиться чимало справ, які містять різноманітні скарги селян, доповідні чиновників, звіти про усунення порушень та інше. Показовою є справа «По рапорту земского исправника об отступлениях от инвентарных правил в 81 помещицком имении по Проскуровскому уезду» від 1849 року. Сам рапорт є, по-суті, аналітичною довідкою, яку доповнили «подробной выпиской, в каких имениях есть упущения со стороны помещиков и управляющих, что касается точного исполнения предписанного инвентарного порядка, отрабатываемых крестьянами повинностей  и заработной платы…»[3].

Основні порушення були такими:

недотримання чіткого графіка відпрацювання селянами панщини, що призводило до роботи у вихідні та святкові дні;

відсутність розрахунків за згінні дні (та ж панщина), облік яких часто не вівся;

перевищення шарваркових днів, причому були випадки, коли селяни залучалися до будівництва під час невідкладної роботи в полі;

відсутність окремої оплати за нічні, понаднормові роботи чи у вихідні дні, за вирубку лісу;

недостатній за тривалістю відпочинок під час наднормової роботи;

зараховування лише одного дня панщини за перевезення на далекі відстані (понад 20 верст);

використання селян та їх реманенту під час бездоріжжя;

залучення до праці жінок, які знаходилися на останніх місяцях вагітності;

неналежне ведення робочих книг, причому часто польською мовою[4].

Зазначений рапорт і виписку земського справника (представник Земського суду – авт.) надіслали в декілька інстанцій. Подільський цивільний губернатор направив у регіон асесора з губернського правління для перевірки інформації і подальшої доповіді київському генерал-губернатору. Крім того, поінформували проскурівського повітового предводителя дворянства, який мав безпосередньо втрутитися у ситуацію, зокрема, вплинути на поміщиків, аби ті усунули недоліки й припинили утиски селян. Якщо вірити матеріалам справи, то всі ці процедури були ретельно виконані.

Отже, хоч випадки беззаконня вряди-годи траплялися (про це теж свідчать архівні матеріали), у першій половині ХІХ століття в Російській імперії діяв досить дієвий механізм противаг і контролю за дотриманням прав кріпосного селянства. Попри бюрократичну тяганину та інші недоліки управлінської системи влади, цей механізм давав певний результат, змушуючи феодалів грати за правилами, принаймні, не переходити ту критичну межу, за якою – свавілля, тиранія і деспотизм…

Ярослав Сумишин

[1] ДАХмО, ф. 241, оп. 1, спр. 985, арк. 3

[2] Там само, арк 4-4зв.

[3] ЦДІАК України, ф. 442, оп. 445, спр. 15, арк. 1.

[4] Там само, арк. 117.