«Конно-железная» дорога Соломона Маранца

Розвиток капіталістичних відносин у Російській імперії в другій половині ХІХ ст. сприяв формуванню нового прошарку буржуа, вихідців з податкових станів. Підприємливі люди, накопичуючи капітали, поступово набували привілейованого статусу, принаймні, де-факто, і реально впливали на соціально-економічну ситуацію.

У місті Проскурові Подільської губернії до новоявлених багатіїв належав потомствений почесний громадянин, купець першої гільдії Соломон Григорович (за народженням – Шльома Гершкович) Маранц, який мав у своїй власності заводи і «пароходи». 22 серпня 1879 році він уклав контракт з власником містечка Чорний Острів і навколишніх сіл (Бредок, Війтівці (нині – Бережанка), Мартинівка, Ляпинці, Грузевиця, Педоси, Рідкодуби) Каролем Пшездецьким на 12-річну оренду вказаного маєтку. Масштаб угоди вражає. Купець став власником на 12 років більше 4 тис. моргів землі, зобов’язавшись виплатити 232800 рублів сріблом. Крім того, підприємець мав сплатити Пшездецькому 36 тис. рублів за вирубку лісу біля сіл Війтівці і Грузевиця і щороку забезпечувати дідича збіжжям (пшениця, горох, гречка, овес тощо). Нові податки, які держава могла запровадити, автоматично лягали на орендатора. В 9-му пункті контракту було окремо зазначено, що: «Маранц имеет право пользоваться всеми дорогами, греблями, мостами, плотинами и водопоями в имении», а також користуватися водою зі ставу і спускати туди відходи.

Перша сторінка контракту Пшездецького і Маранца

Крім орної землі, Маранц отримав у власність чорноострівський цукровий завод, який був побудований ще в 1849 році. В контракті навіть прописали окремі пункти, що стосувалися безпосередньо цукроварні, в одному з яких сказано: «Вотчинник Пшездецкий и его наследники не вправе препятствовать арендатору Маранцу устроить последним для своей пользы конно-железную дорогу из завода по направлению к вокзалу…». Така умова була надзвичайно важливою, адже залізниця пролягала на відстані приблизно два кілометри від заводу. Плануючи збільшити потужності виробництва цукру, орендатор запланував негайно прокласти т.зв. «конно-железною» дорогу, іншими словами – вузькоколійку до залізничної станції «Чорний Острів», щоб забезпечити підприємство надійним та ефективним шляхом сполучення. Проте, незважаючи на детальний контракт, із цим пунктом виникли проблеми, насамперед в юридичній площині.

Вочевидь, дорогу проклали відразу після того, як контракт набрав чинності в 1880 році. Проте реалізація цього проекту вимагала додаткових зусиль, адже на шляху була водна перешкода – чорноострівський став. Довелося додатково зводити два дерев’яно- балочні мости. В 1882 році сполучення із залізницею вже функціонувало, бо мешканець Чорного Острова Хаїм Баренбойм у квітні місяці того року надіслав обурливого листа в Подільське губернське правління, наголосивши, що «дорога, идущая несколько верст через пруд… проходит у самой моей усадьбы и через мое дворовое место противу моей воли, без всякого соглашения со мною… в нарушение моих владельческих прав». Канцелярія цивільного губернатора відреагувала миттєво і надіслала відповідні запити до інстанцій, щоб з’ясувати всі обставини цієї справи.

Скарга Баренбойма

Зі свого боку сторона Маранца подала, як тепер кажуть, необхідні дозвільні документи в губернське правління (погодження із повітовим справником, копію контракту з графом Пшездецьким, дозвіл від залізничного начальства та інші), а канцелярія цивільного губернатора продублювала їх київському генерал-губернатору, значно піднявши статус цієї справи. Після тривалого листування, 25 квітня 1883 Подільське губернське правління ухвалило рішення відмовити Маранцу в облаштуванні дороги (читаємо: заборонило її використання) на підставі постанови Губернського в селянських справах присутствія від 21 березня того ж року. Річ у тому, що «конно-железная» дорога Маранца пролягала також через земельні ділянки двох товариств селян. А згідно із рішенням Правлячого сенату, найвищого законодавчого органу Російської імперії від 28 вересня   1876   року   для   передачі   землі   у   власність   приватним   особам   потрібний «общественный приговор», тобто спеціальне колективне рішення таких спілок. Як з’ясувалося, такої процедури проведено не було, а 18 моргів землі дісталося Маранцу безпосередньо від селян сіл Мар’янівка і Вовча Гора (Панасюк, Кравчук, Недочитаний, Роздольський, Струтинський, Сидір, Петро і Андрій Беї). Вказані власники домогосподарств без скликання сходу товариства надали свою землю у 10-річну оренду, тим самим порушивши закон. Принаймні, так розцінили цю юридичну колізію в губернському правлінні.

Вказана заборона могла суттєво позначитися на виробництві, призвести до збитків і навіть поставити під сумнів рентабельність підприємства. Тоді Маранц через свого присяжного повіреного Олександра Соломоновича Гольденвейцера 26 липня 1883 року подав скаргу до Правлячого сенату.

Рішення найвищої інстанції довелося чекати майже два роки! В ухвалі від 17 квітням 1885 року було сказано, що «крестьянские участки, которые приобретались не всем обществом, а отдельными домохозяевами» можна передавати у власність стороннім особам без дозволу товариства. У зв’язку з цим рішення Сенату 1876 року, на яке посилалося Подільське губернське правління, абсолютно не суперечило праву орендатора побудувати «конно-железную» дорогу. У зв’язку з цим Сенат зобов’язав губернське правління скасувати своє рішення про заборону від 25 квітня 1883 року.

Указ із Правлячого сенату

Отже, Соломон Марац отримав беззаперечну перемогу. Проскурівський багатій-єврей, який не належав до дворянського стану, зумів пролобіювати рішення на свою користь у найвищій інстанції імперії. Що зіграло вирішальну роль – гроші, зв’язки чи торжество правосуддя, ми не знаємо. Проте вказане рішення Сенату і справа про «конно- железную» дорогу Соломона Маранца є промовистим прикладом розвитку нових соціально-економічних відносин у Російській імперії.

Ярослав Сумишин