«Неблагочестивые» уніати

У другій половині 90-х років XVIII ст., після анексії Правобережної України Росій- ською імперією, Катерина ІІ приступила до знищення Унійної церкви (УЦ) на українських землях, сприймаючи її як загрозу в процесі подальшого утвердження самодержавства на нових територіях. «Унія асоціювалася в російських православних колах зі спольщенням і, на їхню думку, перешкоджала ідеї слов’янської спільності, історичним коренем якої було православ’я. Релігійний компонент підмінювався політичним – об’єднанням руських земель. Катерина ІІ вміло використала міф про етнічну, політичну і релігійну ідентичність східних слов’ян, який був посилений та увічнений в наступному ХІХ ст… Отже, церковна політика російської влади, попри певні моменти лібералізації за правління Павла І та Олександра І, мала антиунійний характер і була спрямована на ліквідацію УЦ».

6 вересня 1795 р. імператриця, скориставшись відмовою митрополита Феодосія Ростоцького присягнути на вірність російському престолу, видала указ про скасування всіх унійних єпархій на території України. Якщо вдатися до сучасної термінології, то відбулося банальне рейдерське захоплення. Ударом для Церкви також стало скасування василіанського чернечого управління та перехід частини найбагатших василіанських монастирів до юрисдикції православної духовної влади (10 монастирів на території України). Наприкінці XVIII ст. УЦ на Правобережній Україні знаходилася на межі повного знищення. Вона офіційно втратила свою ієрархію, більшу частину церков (з 4 тис. парафій до 176!) і церковного майна, значну частину духовенства та понад 2 мільйони вірних, а 1839 вважається роком офіційної ліквідації УЦ, що стало початком остаточної перемоги російської культурно-цивілізаційної моделі.

Отже, на початку ХІХ ст. на Поділлі зберігалися лише поодинокі громади/братства уніатів, які категорично відмовлялися приєднуватися до «благочестивого» ві-

росповідання. Саме так, із неприхованим пафосом називало свою віру духовенство Російської православної церкви, протиставляючи себе «заблудлим душам», тобто уніатам та іншим християнським конфесіям. Відповідно пануюча церква всіляко контролювала і утискала конкурентів.

В 1801 році стався інцидент в Кам’янці-Подільському. 21 лютого священник Петропавлівської церкви Ілля Волошинович поскаржився єпископу Подільському і Брацлавському РПЦ Іоаникію на ченця-василіянина Йосафата Банульського. За словами батюшки, цей уніат «сеял разврат», відправляючи богослужіння в Кармелітському кляшторі «на русском наречии» (читаймо: українською мовою – авт.), і переманював православних вірян, які нещодавно приєдналися до «благочестия». Зокрема, отець Йосафат 14 січня 1801 року обвінчав Марію Мигульську, дочку прихожанина Петропавлівської церкви із священницьким сином Іваном Войтовським. За результатами розгляду рапорту Подільська духовна консисторія негайно повідомила про неподобство Кам’янець-Подільського військового губернатора Андрія Розенберга, бо такі питання потребували втручання світської влади, адже йшлося, без перебільшення, про імперську безпеку.

                               Єпископ Іоанікій                                                        Губернатор Андрій Розенберг

За вказівкою губернатора створили спеціальну комісію, до якої, крім уповноважених від цивільної влади, увійшли т.зв. духовні депутати (представники) від РПЦ і РКЦ. Під час слідства з’ясувалося, що василіянин Банульський надавав треби членам кам’янець-подільського уніатського братства на законних підставах. Річ у тому, що в березні 1800 року ієромонах Іосафат отримав від Кам’янець- Подільського біскупа графа Сераковського відповідний письмовий дозвіл. Римсько-католицького єпископ таким чином задовільнив персональне прохання Луцького унійного єпископа Стефана Левинського ще й зробив це в присутності гостей міста: сенатора Андрія Голохвастова і графа Ільїнського (очевидно, йдеться про Августа Юзефа Ільїнського, тодішнього губернатора Волині)⁵. Принаймні, такі доводи наводив у своєму листі до Іоаникія Стефан Левинський.

Під час допиту Банульский розповів, що в 1800 році був призначений луцьким єпископом в Київську губернію, а потім – в Кам’янець-Подільський надавати треби кам’янецьким міщанам, котрі не зреклися унії, при Кармелітському кляшторі. При цьому, отець Йосафат категорично заперечував свою причетність до «совращения» православних вірян. Що стосується шлюбу Марії Мигульської з Іваном Войтовським, то троє свідків (Стефан Губицький, Стефан Матловський і Іван Ладновський) його запевнили, що молода – уніатка, а молодий є парафіянином кам’янецього Домініканського костьолу. Про те, що Марія ніколи не переходила в «благочестя», підтвердили свідки, зокрема, Стефан Губицький і, звичайно ж, батько – Михайло Мигульський.

Іван Войтовський розповів слідчим, що родом із села Колодіївки Ушицького повіту. В 1789 році підлітком він став учнем кам’янецького столяра і відтоді проживав у місті над Смотричем. Згідно з ревізією 1795 року нібито був записаний у стан місцевих міщан. Проте слідство встановило, що молодий чоловік дещо лукавив. Іван справді народився в селі Колодіївці в родині унійного священника, але у згаданій ревізії був записаний за місцем народження, тобто в Ушицькому повіті як православний. Марія знаходилася «в услужении» в місцевої поміщиці Якубович. Ще до одруження їздила з господинею «за цісарський кордон» до Львова, де ходила в греко-католицьку церкву. Коли повернулася до Кам’янця, відвідувала богослужіння Банульського і ніколи не переходила в православ’я. Тобто молодята не змінювали віру, і звинувачення в «совращении» не підтвердилося. Проте Луцький єпископ Левинський, не чекаючи офіційних результатів слідства, ухвалив рішення прибрати Йосафата Банульського з Кам’янця-Подільського, як то кажуть, від гріха подалі, і призначив на його місце унійного священника Сморжевського.

Водночас слідство встановило, що в уніатському братстві Кам’янця-Подільського (див. список) є троє вірян, які свого часу перейшли в православ’я, а потім повернулися до унії, що прирівнювалося майже до злочину. «Совратились» Теодор Злотницький, Стефан Бутковський та Іван Кульчицький. Не виключено, що зробили вони це під впливом василіянина Банульського. Але оскільки отець Йосафат вже залишив Кам’янець-Подільський, справу вирішили спустити на гальмах. За результатами розслідування Подільська духовна консисторія 29 липня 1801 року ухвалила рішення доручили протоієрею Іоану Добровольському повернути до «благочестя» трьох кам’янецьких міщан.

Ярослав Сумишин

Використані лідетартура і джерела:

Лось В. Уніатська церква на Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект / Валентина Лось. – Київ, 2013;

ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1104.