«…Никуда в сторону не отлучаться»

(про виїзд за межі губерній низового духовенства РПЦ)

Російська православна церква як структура з чіткою ієрархією та дисципліною завжди вимагала від низового духовенства покори і суворого підпорядкування. В ХІХ ст. будь-який приходський священник, щоб покинути територію губернії, мусив не лише звернутися за дозволом до церковного начальства, що природньо, а й оформити спеціальний паперовий дозвіл на проїзд, який санкціонував сам єпископ.

Наприклад, 14 лютого 1856 року приходський священник с. Уярівці Ямпільського повіту Палладій Курчинський звернувся з «покорнейшим» рапортом до єпископа Подільського і Брацлавського Євсевія, щоб отримати паспорт на відвідування Почаївської лаври. Батюшка хотів поклонитися тамтешній чудотворній іконі Божої Матері. Невдовзі отцю Палладію видали такий документ терміном на 28 діб, в якому вказувалася мета поїздки, а також зазначалося: «чтобы он Курчинский кроме предлежащего ему пути от места жительства до м. Почаева никуда в сторону не отлучался, священнослужения и треб без дозволения тамошнего епархиального начальства не отправлял под опасением за противное взыскания, а по возвращению с пути в дом сей паспорт предоставил бы в консисторию».

Протягом декількох місяців 1856 року клопоталися перед єпископом Подільським і Брацлавським про отримання таких документів Павло Шпановський, приходський священник с. Ілляшівка Ямпільського повіту, який під час хвороби дав обітницю перед Богом поклонитися мощам святих в Києво-Печерській лаврі, звичайно ж, у разі одужання. Аналогічну поїздку запланували батюшки Юстин Вікул із с. Янкулів (тепер – Іванків) та Авксентій Бардашевський із с. Садківці, обоє з Ямпільського повіту та інші.

(ДАХмО: ф. 315, оп. 1, спр. 1991)

P.S. Цікаво, за якими правилами жило тоді християнське духовенство в інших країнах і які вимоги до кліру, що стосується дисципліни, існують сьогодні? Хто в темі, пишіть в коментарях…

Я. С.