«Обряди» миколаївського писаря

Після анексії Російською імперією Правобережної України і Білорусі (кінець ХVІII століття) Російська православна церква, яка завжди відігравала роль спеціального механізму у вертикалі самодержавної влади, отримала ще одне відповідальне завдання: наглядати за католицьким кліром і вірянами західного обряду на нещодавно приєднаних територіях. Православні священнослужителі інформували владу про будь-які порушення з боку латинян у сфері душпастирського діяння і так званої конфесійної законнослухняності. На той час існувала низка обмежень, наприклад, починаючи з 1832 року діти  змішаних шлюбів хрестилися винятково за східним обрядом, православні не мали права переходити в католицизм тощо. Спроби порушити ці та подібні вимоги каралися світською владою аж до тюремного ув’язнення[1].

Жорсткий нагляд РПЦ за процесами в католицькому середовищі супроводжувався регулярними доносами світській владі, які часто-густо підкреслювали упереджене ставлення до латинян і хворобливе реагування на будь-які контакти католиків з православними вірянами. У цьому контексті промовистим є випадок із волосним писарем Іваном Васильовичем Заланським[2] з містечка Миколаєва Проскурівського повіту Подільської губернії. В 1867 році він був звинувачений у недотриманні релігійних обрядів.

А все почалося з того, що приходський священник Володимир Трохимович надіслав листа благочинному 7-го округу Проскурівського повіту Михайлові Орловському і повідав, що Заланський не відвідує церкву і вже два роки уникає сповіді та святого причастя перед Пасхальними святами. Трохимович навіть назвав можливі причини «неблагочестивої поведінки» писаря: мовляв, той підтримує зв’язок з місцевими ксьондзами та поляками, його дружина – католичка, а сам він позиціонує себе шляхтичом, хоч не має дворянського титулу й належить до стану однодворців[3].

Подільська духовна консисторія миттєво відреагувала, зобов’язавши благочинного Орловського перевірити інформацію й зібрати додаткові факти. Що ж виявила перевірка? У 1866 році Заланський пропустив сповідь через хворобу, про що мав на руках довідку, власноруч написану лікарем. А наступного року він сповідався в сусідньому селі Везденьки, в тамтешнього священника Бочковського. Однак ця інформація для православного начальства видалася непереконливою. Тим більше, став відомий ще один факт про «неблагорасположение Заланского к православным обрядам». Про це письмово повідомив приходський священник Трублаєвич із села Польові Гринівці. За словами цього священнослужителя, Заланський проявив зневагу до поховальної процесії: він нібито демонстративно стріляв куріпок біля дороги, коли на цвинтар несли покійника.

Консисторія вирішила звернутися до світської влади з пропозицією усунути Заланського з посади волосного писаря «… как неблагонадежного, имеющего связь с ксендзами и поляками, вредными русскому правительству»[4]. Звісно, у повіті не могли проігнорувати це клопотання. За вказівкою повітового справника до Миколаєва виїхав помічник пристава 4-го стану Скальський і на місці провів дізнання, опитавши всіх причетних до справи осіб.

Через декілька місяців Подільська духовна консисторія отримала листа з Проскурівського повітового мирового з’їзду, в якому повідомлялося про відсутність підстав для визнання Заланського винним, а відповідно – для усунення його з посади. Ще мировий з’їзд виніс про всяк випадок писарю усне попередженням і встановив за ним нагляд. Консисторія, хоча була невдоволена результатами розслідування, все ж таки погодилася з рішенням повітової влади і, залучивши священників Трохимовича та Орловського, теж встановила нагляд за Заланським[5].

Як бачимо, звинувачення були надумані з самого початку і більше скидалися на якусь особисту образу з боку миколаївського настоятеля. Але вказана ситуація є показовою, бо наочно демонструє антикатолицьку атмосферу, яка на той час існувала в Російській імперії. Будь-яка дія або крок розглядалися винятково через призму нетерпимості до РКЦ, яка сприймалася насамперед як загроза самодержавній владі.

Історія з волосним писарем мала логічне продовження. Шляхтич Іван Заланський вирішив помститися Трохимовичу за донос, тож написав скаргу проскурівському жандармові, в якій повідомив, що миколаївський настоятель не відправив службу Божу за здоров’я государя-імператора Олександра ІІ у визначений для цього час. Провина була очевидною, причому, з політичним підтекстом. До Миколаєва навіть приїздив жандарм із Проскурова, щоб з’ясувати всі обставини. Трохимович змушений був писати не одну пояснювальну записку своєму начальству, звинувачуючи у своїх бідах, знову ж таки, ксьондзів і поляків. Звинуватив навіть графа Пшездецького (очевидно, Мечислава Костянтиновича Пшездецького, тодішнього власника Миколаєва і навколишніх сіл – авт.) та місцевого ксьондза, прелата[6] Садовського, які нібито помстилися православному священнику за гуманне ставлення до місцевих селян[7].

Чи покарали священника, з матеріалів справи не зрозуміло, але завершення історії символічне. На той момент минуло більше 70 років після силового приєднання Правобережної України до Російської імперії, але конфлікт між носіями різних цивілізаційних цінностей тривав, проявляючись навіть на побутовому містечковому рівні.

В архівному фонді Подільської духовної консисторії є ще одна справа про недотримання обрядів православної церкви, яка безпосередньо стосується Чорноострівського ключа. 29 квітня 1852 року приходський священник с. Грузевиця Сокальницький доповів церковному начальству про те, що місцевий селянин Григорій Олійник протягом року не відвідував церкву та не явився до сповіді і святого причастя напередодні Великодня. Проскурівське духовне правління відреагувало на рапорт батюшки і звернулося до земського суду з проханням «учинить со своей стороны распоряжение насчет заставления прописанного крестьянина к исполнению долга христианского…»[8].

Але в консисторії не підтримали таку ініціативу. Виконавчий орган Подільської єпархії зобов’язав приходського і благочинного священників негайно провести напоумлення селянина і закликав Проскурівське духовне правління не перекладати душпастирські обов’язки на світську владу. Також в Подільській духовній консисторії висловили невдоволення тією обставиною, що в приходський священник Сокальницький і духовне правління не вказали причину такої поведінки Григорія Олійника[9]. Адже не виключено, що ігнорування обрядів православної церкви стало наслідком «совращения» селянина в католицизм, а це вимагало вже зовсім іншого реагування з боку російського духівництва і цивільної влади.

Ярослав Сумишин

[1] Більш детально про ці процеси можна довідатися в книзі Ярослава Сумишина «Польська ідентичність та російське самодержавство. Подільський зріз».

[2] В архівній справі зустрічається декілька варіантів написання цього прізвища, але сам волосний писар вважав, що його предки були Заланськими, а в російську добу прізвище зазнало спотворень.

[3] ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1678, арк. 2-11.

[4] Там само, арк. 9.

[5] Там само, арк. 14-16.

[6] Прелат – від лат. «найкращий». У католицькій, протестантській і лютеранській церквах почесний титул вищого духовенства.

[7] ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1678, арк. 37зв-38зв.

[8] ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1381, арк. 2зв.

[9] Там само, арк. 3зв.