«Пан староста»

Протягом останніх років, на тлі російсько-української війни, практично забулася делікатна тема колабораціонізму під час ІІ Світової війни, яка у свій час викликала жваву дискусію у Західній Європі, особливо в 40-50 роках ХХ століття.

Комуністична система використовувала термін «колабораціонізм» винятково як синонім до слова «зрадник» та всіляко експлуатувала його з пропагандистською метою. Продовжили цю практику російські ідеологи, постійно наголошуючи на фактах співпраці ОУН-УПА з гітлерівською Німеччиною, нагадуючи громадськості про каральні операції німецьких військових підрозділів, що складалися винятково з етнічних українців («Нахтігаль», «Роланд», Галичина») тощо.

Тут йдеться про воєнний колабораціонізм, принаймні, в інтерпретації речників країни-агресора. Водночас існують інші види колабораціонізму: політичний, економічний, культурний, адміністративний, та й побутовий, прикладів яких було безліч на території окупованої України. Причому низка дослідників вирізняють ще таку форму, як «вимушений колабораціонізм» або «кооперування», коли мирне населення було вимушене йти на співпрацю з окупаційною владою.

Проте факт відсутності військових злочинів, як правило, не слугував автоматичною індульгенцією, бо під формулювання «зрада інтересів держави» (загальноприйняте визначення колабораціонізму) міг потрапити будь-який вчинок чи діяння, особливо у тоталітарному суспільстві. Але чи маємо ми моральне право засуджувати тих людей, які, намагаючись вижити, самореалізуватися у тих умовах, свідомо співпрацювали з окупаційними адміністраціями або займали керівні посади у господарських структурах?

Про Якова Банашка, рідного брата мого діда Йосипа, я чув змалку (йдеться про другу половину 70-х років минулого століття). У родині його часто згадували, бо мав «екзотичні» сторінки біографії, а саме: був старостою за німців і служив у петлюрівському війську. Причому, це завжди подавалося і сприймалося рідними у такій собі жартівливій формі, а бабця ще й любила додати: «Яків – то холєра, то добрий босячисько!». Тоді він доживав віку в рідному селі…

Завжди кортіло дізнатися більше про долю цієї людини. В Управлінні СБУ в Хмельницькій області зберігається справа №20329 за звинуваченням Банашка Якова Миколайовича, 1901 року народження, уродженця села Рідкодуби (нині – Хмельницький район Хмельницької області), який «в период оккупации немцами советской территории Черно-Островского района Каменец-Подольской области в селе Бережанка (сусіднє село – авт.) добровольно поступил на службу к немецким властям на должность старосты сельской управы, где работал с 1942 по 1944 годы, то есть по день освобождения этой территории частями Красной Армии от немецких войск».

Головна провина сформульована чітко – добровільна служба у складі окупаційної влади. Все інше тільки доповнювало образ зрадника. Зокрема, Яків Банашко був звинувачений у регулярному побитті невинних радянських громадян, відправлянні молодих людей на каторжні роботи до Німеччини, транспортуванні худоби для потреб німецької армії, а також в антирадянській агітації, паплюженні радянського ладу, що було не меншим смертним гріхом.

Доповнили негативну характеристику ще два промовистих факти: у 1929 році Яків був засуджений за розкрадання-розтрату кооперативного майна (1015 рублів), а в 1919 році мав необережність вступити до петлюрівської армії. Вийшов зразковий образ «ворога трудового народу»!

У матеріалах кримінальної справи, показах самого Якова, його односельців знаходимо багато цікавих деталей. Так, за словами самого підслідного, він записався до армії Директорії після того, як посварився з рідними через якісь побутові проблеми. Потім у потягу, який віз рекрутів з Проскурова до Шепетівки, нібито передумав і втік до рідного села, не отримавши навіть обмундирування.

Одначе дід Йосип розповідав, що Яків таки вступив до лав петлюрівської армії, бо був… «шибайголовою і навіть трохи романтиком!» Ніби йому дуже сподобалися однострої війська. Після того, як завербувався, навіть ходив селом та чванився новою формою. За показами одного із свідків, Банашко приєднався до української армії на початку 1919 року, коли петлюрівці близько місяця квартирували у селі Рідкодубах. Не було Якова близько пів року. Повернувся якось уночі, за словами рідних, брудний і переляканий. Як виявилося, його загін розбили червоні козаки десь поблизу Шепетівки, але Яків врятувався і, переховуючись, добрався до рідного села.

У 1922-му він уже став червоноармійцем і два роки відслужив в Іркутську – потрапив під більшовицьку мобілізацію. Після невдалого кооперативного досвіду, коли довелося відсидіти 10 місяців у проскурівській в’язниці, працював у колгоспі. Варто зазначити, що протягом всіх цих років Якова та його родину всіляко цькували та принижували через «петлюрівське минуле». Наприклад, діда Йосипа не хотіли приймати в комсомол, а для 30-х років то була велика ганьба для молодої людини.

У період окупації Яків очолював одну з польових бригад общинного господарства в рідному селі (прототип колгоспу періоду окупації – авт.) і, вочевидь, добре себе зарекомендував, бо 5 листопада 1942 року до Рідкодуб приїхали районний староста Барановський і місцевий гебітскомісар (теж саме, що окружний комісар — офіційна назва посади в нацистській Німеччині в часи другої світової війни, керівник адміністрації округи (ґебіту) – авт.), які за рекомендацією рідкодубського старости Григорія Бахурського запропонували Банашкові аналогічну посаду в селі Бережанка.

Даючи свідчення, Яків наголошував, що намагався відмовитися від цієї пропозиції, але гебітскомісар пригрозив йому розстрілом. Найвірогідніше, Банашко придумав такий хід, як і обставини своєї служби в петлюрівському війську, щоб хоч якось пом’якшити провину перед репресивними органами…

Загалом за матеріалами справи було опитано десятки свідків. Їх можна поділити на декілька категорій: селяни, які, так би мовити, особисто зазнали побоїв від старости, бережанська молодь, вивезена на роботу в Німеччину, мешканці, котрі примусово віддали худобу для потреб німецької армії.

Водночас покази односельців і навіть випадки побиття Банашком «ни в чем не повинных советских граждан» опосередковано вказують на окремі риси характеру Якова Миколайовича. І хоч він «був ще тою холєрою», але, вочевидь, сумлінно ставився до своєї роботи, любив порядок і дисципліну, був вимогливий, прискіпливий, проте справедливий. Принаймні, так можна тлумачити окремі факти: виштовхав у плечі п’яного чоловіка із сільської управи, батогом відшмагав по ногах селянку, яка навпростець бігла полем і толочила урожай, надавав по голові господареві, котрий відмовився виконати його вказівку і надати прихисток репресованій сім’ї тощо.

Але для тоталітарної системи це були очевидні приклади прислужування ворогові та знущання над радянськими громадянами. Окремі свідки підтвердили також факти антирадянської агітації з боку старости. Ось найхарактерніша цитата з протоколу допиту: «Сейчас нас немцы освободили из большевистского рабства и мы начали жить хорошо, большевикам и Красной Армии на Украину больше не вернуться, они уже разбиты немцами, сейчас нам нужно укреплять немецкую власть и немецкую армию», – нібито говорив Банашко на общинному зібрані.

Цікаві покази знаходимо в іншого бережанського селянина. За його словами, восени 1943 року на одному із зібрань Яків Миколайович наголосив, що весною сіяти треба у будь-якому випадку: чи будуть німці, чи повернеться радянська влада, бо їсти треба і ніхто нічого готового селянам не дасть. Слідчий у протоколі допиту навіть поставив знак питання біля цих слів, мабуть, не зрозумів, як міг «ворог трудового народу» говорити такі політично незаангажовані слова.

Можна припустити, що наприкінці 1943 року Банашко, як людина кмітлива й грамотна (закінчив початкову школу), вже усвідомлював, що прихід Червоної армії – питання часу. Коли це нарешті сталося, староста зник із села, а згодом опинився на фронті у складі регулярних радянських військ. У ході слідства він розповів, що був мобілізований Чорноострівським райвійськкоматом. Напевне, він сам туди явився, щоб швидше «загубитися» на передовій і уникнути відповідальності за колаборацію.

Воював Яків Миколайович до травня 1945 року у складі 151 стрілкового полку 8-ї стрілкової дивізії, пройшовши з боями пів Європи. Доля була прихильною до нього, бо вижив і навіть не отримав поранення. Що далі? Повертатися в рідні краї небезпечно. Але ризикнув, після демобілізації заскочив у рідні Рідкодуби, відвідав дітей (їхня мати померла в молодому віці) й подався далі. Осів у селі Пні Ржищівського району Київської області, там влаштувався працювати на цукровий завод і одружився на місцевій мешканці Катерині.

Однак ностальгія за рідними місцями й туга за дітьми не давала спокою. Отримавши відпустку, поїхав у Рідкодуби, де був заарештований 17 вересня 1946 року. Напевне, хтось із земляків повідомив у компетентні органи, що в селі з’явився пан старо́ста.

Попереднє слідство тривало менше місяця. Цього часу для репресивної машини було достатньо, щоб отримати «вбивчі докази злочинної діяльності Якова Банашка». В обвинувальному висновку знаходимо: «Работая на должности старосты, способствовал оккупантам в установлении фашистского режима,.. зверски относился к населению, избивал советских граждан,.. занимался антисоветской агитацией, клеветал на советский строй…», що підпадало під статті 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) Кримінального кодексу УРСР.

А ще могли інкримінувати, скажімо, статтю 54-13: «активна діяльність проти революційного руху при цараті та під час громадянської війни», таким чином прив’язавши до колабораціонізму націоналістичне минуле Банашка, який вчасно не поніс покарання, а згодом знову проявив своє «петлюрівське» єство. Ці паралелі лежали на поверхні, а в Якова Миколайовича навіть була печатка з тризубом як символ влади на селі.

Але для радянського правосуддя картина була зрозуміла і справа не потребувала висунення додаткових звинувачень. 25 жовтня відбулося судове засідання трибуналу військ МВС Кам’янець-Подільської області. Протягом трьох годин справа була розглянута й навіть допитані окремі свідки. Банашко себе визнав винним частково, категорично не погоджуючись, що він начебто вів антирадянську пропаганду та агітацію. Звісно, Яків Миколайович розумів, що ходить над прірвою, бо стаття за зраду Батьківщини, крім ув’язнення, передбачала розстріл, а тут ще й «відверта антирадянщина» – обтяжлива, так би мовити, обставина…

Порадившись півгодини, голова військового трибуналу оголосив рішення: «На основании статьи 54-1 «а» УК УССР подвергнуть лишению свободы с отбыванием наказания в исправительно-трудовых лагерях сроком на 10 лет, с поражением прав на 5 лет, без конфискации имущества за отсутствием такового у осужденного». Фактично, рішення на користь підсудного: засудили тільки за однією статтею, врахувавши його бойові заслуги в лавах Радянської Армії, як пом’якшувальний фактор.

Відомо, що відбував покарання Банашко в так званому «лаготделении №1 УИТЛК УМВД Челябинской области». Дід Йосип розповідав, що через деякий час після ув’язнення отримав від Якова листа, в якому той благав відправити йому посилку з продуктами. Брат виконав прохання і надіслав до зони шмат сала. Як згодом розповідав Яків, це врятувало йому життя. Сало відразу потрапило до якогось начальника, котрий дав вказівку підлеглим записувати Банашкові стопроцентний денний виробіток. Справа у тім, що засуджений ніяк не міг виробити норму, тож, відповідно, отримував менший пайок, якого не вистачало. Яків Миколайович голодував і сили його покидали.

Але доля знову була до нього прихильна. Незважаючи на тяжкі обставини, він вижив, відсидівши весь термін ув’язнення (у 1954 році компетентні органи відмовили у перегляді справи). Повернувся в рідне село, працював у колгоспі. Згодом вийшов на пенсію. Але до кінця життя чув  зневажливе: «пан старо́ста». Яків Миколайович спокійно сприймав такі випади, а нерідко ще й відповідав не меш уїдливо та дотепно. Приміром, на питання односельців, чому він отримує більшу пенсію, ніж вони, незворушно відповідав: «Мені доплачують, бо я за німців старостою був!».

Якби «затятий ворог радянської влади» дожив до 1991 року (помер у 1982), то неодмінно розповів би землякам, що з юного віку він боровся за незалежність України і наближав цей день протягом всього свого життя… Він був, до всього, ще й жартівником.

У 1995 році згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» справа Банашка розглядалася прокуратурою Хмельницької області. Офіційний висновок був прогнозований: «Вважати Банашка Якова Миколайовича засудженим обгрунтовано… реабілітації не підлягає».

За словами фахівців, Банашко, як і тисячі інших українців зі схожою долею, не має жодної перспективи бути реабілітованим, бо за встановленою в Україні юридичною практикою провини таких людей (служба на керівних посадах в німецько-окупаційних структурах, побиття радянських громадян, відправлення молоді на роботу до Німеччини тощо) апріорі не підпадають під дію вказаного закону.

То чи не настав час змінити ці, явно застарілі, правила, які є рудиментом попередньої тоталітарної епохи? І на законодавчому рівні дати принципово іншу оцінку колабораціонізму періоду другої світової війни?

 Ярослав Сумишин