Як російська влада боялася Шевченка

Навіть після послаблення цензури і скасування окремих обмежень свободи слова, що стало наслідком революції 1905 року, постать Тараса Шевченка викликала настороженість у владних установах Російської імперії. Тому будь-яка пропаганда творчості чи життєвого шляху «малоросійського письменника» (хоча він не був офіційно заборонений), викликали стурбованість з боку самодержавної влади.

В цьому контексті цікавий випадок трапився в селі Згорай Подільської губернії (нині – Горай Могилів-Подільського району Вінницької області). Місцевого священника РПЦ Олександра Маричева звинуватили у надто великій прихильності до творчості Кобзаря. Зокрема, 17 квітня 1913 року подільський цивільний губернатор Олексій Ігнатьєв написав листа єпископу Подільському і Брацлавському Серафиму, в якому повідомив, що вказаний священнослужитель відслужив панахиду «по малороссийском писателе» Тарасові Шевченку. Ба більше, під час промови перед прихожанами отець Олександр наголосив, що Кобзар був сином простого селянина, але став великою людиною. При цьому Маричев ще й зібрав 1 рубель 42 копійки пожертв на побудову пам’ятника видатному українцю. Що цікаво, губернатор ніяк не прокоментував цю подію, мовляв, майте на увазі.

Єпископ відразу дав вказівку провести з цього приводу формальне слідство. Я вже неодноразово зазначав, що Російська православна церква мала тоді надзвичайні повноваження і навіть могла проводити свої так звані церковні розслідування. За справу взявся духовний слідчий 3-го округу Могилівського повіту священник Василь Левандовський.

Від самого початку Олександра Маричева звинуватили «в неблаговидных поступках». Згідно з тодішньою юридичною процедурою слідство мало відбутися в присутності цивільного чиновника. Як з’ясував Левандовський, у подільського цивільного губернатора довідалися про ініціативу згорайського батюшки із преси (!). Про цю подію написали «Подільські ізвєстія», після чого в канцелярії начальника губернії виникли питання до благонадійності священнослужителя.

Коли розпочалося слідство, Маричев з переляку написав листа губернатору, в якому категорично заперечив свою особисту лояльність до малоросійського письменника. Мовляв, батюшку не так зрозуміли, і взагалі священник фактично виконував вказівку вищого начальства, а не займався популяризацією імені Тараса Шевченка. «Этот факт был раздут в газете до границ нелегального поступка», – написав отець Олександр і заодно поскаржився, що вперше в житті він отримав таке незаслужене звинувачення, моральні муки та дискредитацію власного імені.

Маричев пояснив, що свого часу на парафію надійшов лист з київської міської управи про спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Опікувався будівництвом спеціальний комітет, який збирав кошти. Саме на виконання цього листа отець Олександр провів окрему молитву в сільській церкві, причому після закінчення недільної літургії, все як має бути. Зібрані гроші були надіслані в Київ, про що батюшка мав відповідну квитанцію. «За все свое время пастырской деятельности на меня не пало ни тени подозрений в нелегальности моих действий, ибо я всегда считал себя выше партий. Я священник и вся моя деятельности должна проходить с Христом и Евангелия», – слізно підсумував священник в листі до губернатора.

За цивільною квотою Левандовський намагався залучити до слідства представника поліції, зокрема, пристава 3-го стану Могилівського повіту, але той не явився. Замість нього уповноважили згорайського сільського старосту Лаврентія Самохвала. 26 червня 1913 слідчий особисто виїхав на місце і допитав всіх фігурантів справи. Маричев нічого нового не додав, лише скаржився на лиху долю. Крім священника, Левандовський опитав дяка Григорія Совчинського, церковного старосту Михайла Гуцула і ще декількох селян. Всі наголосили, що окремої панахиди за Шевченком не було, але батюшка окремо помолився за його грішну душу, а також зібрав гроші.

На цьому слідство закінчилося, Левандовський справу закрив і подав її результати на розгляд Подільської духовної консисторії. Розглянувши матеріали, церковне начальство все-таки перестрахувалося і звинуватило Олександра Маричева хоча б в тому, що той провів захід (молитву) «за упокоение души малороссийского поэта Тараса Шевченко» без окремого на то дозволу єпархіального начальства, за що отримав сувору догану. Водночас місцевого благочинного священника Захарія Васильковського зобов’язали встановити над згорайовецьким настоятелем суворий нагляд, щоб більше не допустити українофільства з боку батюшки.

(ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 9300)

Ярослав Сумишин