Похорони іновірців

(як Російська православна церква утискала інші конфесії)

За часів царизму Російська православна церква (РПЦ) була вбудована у вертикаль державної влади і, крім надання духовних треб, виконувала роль одного із стовпів самодержавства, наглядаючи за суспільно-релігійними процесами в імперії, прискіпливо контролюючи інші конфесії. Вищим органом церковно-державного управління РПЦ був Святійший синод. Ця структура одночасно відігравала роль судової інстанції, відала питаннями цензури, народної просвіти. В губерніях функціонували духовні консисторії, які в кожному повіті мали свої правління, а в населених пунктах – своїх наглядачів, себто приходських священників. Низове духовенство РПЦ негайно повідомляло церковному начальству про будь-які провини своєї пастви, а також про кожний підозрілий крок з боку розкольників, протестантів, а особливо – ненависних ксьондзів-поляків, котрі представляли особливу загрозу для православ’я. Крім того, православне духовенство на місцях нерідко порушувало встановлені правила і релігійні канони, з погордою ставлячись до інших конфесій.

У цьому контексті показовою є справа стосовно приходського священника с. Попівці Могилівського повіту Подільської губернії Амвросія Качеровського, якого Римсько-католицька духовна консисторія звинуватила у тому, що він втручався у виконання треб вірян-католиків. Відповідна скарга, датована 15 квітням 1857 року, надійшла в Подільську духовну консисторію РПЦ. Безпосередньо у порушенні церковних канонів Качеровського звинуватив настоятель Копайгородського костьолу Тарнопольський. За словами ксьондза, батюшка поховав на православному цвинтарі села Попівці мінімум сімох католиків: Якова і Анелю Поповських, Ігнатія Дунина, Івана Ситкевича, дітей Леонарда Поповського і дочку Йосипа Ігнатовського, які належали до копайгородської римсько-католицької парафії.

За результатами розгляду скарги, виконувач обов’язків благочинного Могилівського повіту Білінський отримав вказівку розібратися з обставинами справи і доповісти. За версією Качеровського, дворянин Яків Поповський від народження був уніатом і лише згодом перейшов у латинство, тому перед смертю нібито попросив місцевого батюшку висповідати його і поховати на православному цвинтарі. Всі інші згадані особи або самі просили священника про таку послугу, або їхні рідні, бо через бідність не мали можливості відвезти покійників на католицьке кладовище в Копайгород. Ба більше, Білінський з Качеровським у підтвердження цих доводів надали свідчення безпосередніх учасників подій. Зокрема, 55-річний однодворець Йосип Матвійович Ігнатовський, коли в 1856 році у нього померла дворічна дочка Анеля, нібито звернувся до ксьондза Тарнопольского про допомогу (проведення обряду поховання і транспортування тіла до католицького цвинтаря), але той відмовив. Аналогічні свідчення дала 47-річна однодворка Вероніка Іллівна Ситкевич. Після смерті її чоловіка в 1855 році, вона теж звернулася до батюшки, але лише після того, як їй відмовив настоятель копайгородського костьолу.

Православне духовенство повідомило про результати розслідування в римсько-католицьку духовну консисторію, мовляв, все законно, і ніхто покараний не буде. Проте вказана історія мала своє продовження і тривала майже два роки. У канцелярії католицького єпископа сприйняли таку відповідь православного духовенства як образу і підготували ще один лист з настійливим проханням об’єктивно розібратися у ситуації. Католики наполягали, що покази Качеровського неправда, бо за три дні до смерті дворянина Якова Поповського, його висповідав особисто Тарнопольський, що абсолютно суперечить словам батюшки. А Вероніка Ситкевич була сусідкою Качеровського і перебувала у матеріальній залежності від священника, тому могла дати свідчення під його тиском. Водночас Тарнопольський наполягав, що ні Ігнатовський, ні Ситкевич до нього не зверталися. Причому ксьондз наголошував, що неодноразово оплачував  погребальні процедури, якщо католики були дуже бідні. На думку римсько-католицької консисторії, такі дії приходського священника села Попівці свідчили про його намагання вислужитися перед церковним начальством, залучивши в такий спосіб до православ’я «заблудлі католицькі душі». У зв’язку з цим латиняни вимагали повторного і об’єктивного розслідування інциденту.

Проте Подільська духовна консисторія вирішила не реагувати. Вірніше, 25 листопада 1858 року православним духовенством було прийняте остаточне рішення не проводити додаткового розслідування. Консисторія формально зіслалася на статтю 540, тому 13 «Зводу законів» Російської імперії, згідно з якою священник Качеровський діяв правильно і надав треби іновірцям, коли того вимагали обставини – якось так.

Описаний факт є промовистим прикладом панівного становища РПЦ в Російській імперії. Православна церква ігнорувала закони або трактувала їх по-своєму, на свій розсуд приймала рішення, утискала інші конфесії та ігнорувала позицію «чужих» вірян, призирливо називаючи їх іновірцями.

(ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 1433)

  Ярослав Сумишин