Пожежі ХІХ – початку ХХ ст. на українських землях

Від чого найбільше потерпали наші предки? Війни, стихійні лиха, неурожай, хвороби! А ще в українських селах та містечках регулярно виникали масштабні пожежі, оскільки будівельні матеріали, зокрема, дерево і солом’яні покрівлі сприяли розповсюдженню вогню. Нерідко вигорали цілі вулиці, а подекуди – частини населених пунктів.

За часів правління в Російській імперії Миколи І (1825 – 1855) в містах розпочалася планомірна організація пожежних команд і будівництво пожежних депо, при яких споруджувалися наглядові вежі, так звані каланчі. Це були найвищі точки, звідки проглядалися не лише окраїни міст (містечок), а й найближчі села.

Масштабні пожежі були неабиякою проблемою. Наприклад, в протягом 1860 – 1910 років у сільській місцевості Європейської частини Росії вогонь знищив 6,5 млн. селянських дворів[1]. З 1864 року в Російській імперії діяла система земського страхування від пожеж, яка поволі охопила навіть найвіддаленіші села. Загалом процедура була примусовою, а запровадження інституту страхування насамперед передбачало отримання додаткового державного прибутку[2]. Перші міські товариства взаємно страхування були утворені в Тулі і Полтаві (!). В 1883 році навіть відбувся перший з’їзд вказаних структур. До 1917 року товариства взаємного страхування від вогню функціонували приблизно в 150 містах Російської імперії із страховим капіталом більше 1,2 млн. рублів. Зароблені кошти використовували на облаштування міст і вдосконалення пожежної справи. Крім системи страхування, погорільцям подекуди допомагала самодержавна влада. Скажімо, управління землеробства і державного майна виділяли ліс, який перебував у державній власності.

У Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, зокрема у фонді № 442 «Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора», зберігається чимало документів про випадки надзвичайних ситуацій, у яких можна прослідкувати загальні тенденції та виділити особливості причин появи пожеж. Найтиповішими були: удари блискавок, неправильне влаштування димових труб і печей, необережність, навмисні дії і невідомі причини. Останній показник, як правило, був найбільшим через неспроможність слідчих встановити істину, поспіх під час складання акту про пожежу і небажання докопатися до правди, в результаті чого поліційні розслідування зводилися до банальної реєстрації факту. Водночас владі було вигідно вказувати причиною пожежі саме підпал, оскільки тоді знімалася відповідальність за некваліфіковані дії пожежних, відсутність інвентаря чи його незадовільний стан, принаймні, в містах[3].

У судових фондах теж збереглося чимало матеріалів, в яких йдеться про випадки пожеж в українських поселеннях. Наведемо декілька типових прикладів. 13 травня 1869 року горіло село Педоси Проскурівського повіту Подільської губернії. «Червоний півень» знищив дві хати селян Петра Коропацького і його зятя Йосипа Свірща. Крім того, згоріли стодола, дві конюшні і три хліви. У волосному правлінні збитки оцінили на 240 рублів сріблом – шалені гроші на той час. Про подію відразу повідомили приставу 4-го стану, після чого розпочалося слідство.

Під підозру відразу потрапив місцевий мешканець Олекса Пуцелей. Він перед пожежею заходив до хати Свірщів, попив води і попросився поспати в хліві, бо був трохи напідпитку. Коли розпочалася пожежа, Олекса кинувся допомагати господарям виносити речі: за його допомогою Марія Свірщова врятувала свою скриню. Проте ця господиня, як і Ядвіга, дружина Коропацького, припускали, що Пуцелей міг підпалити обійстя навмисно чи через необережність, оскільки був під дією оковитої. За словами жінок, Олекса негативно висловлювався на адресу їхніх родин, зокрема, зневажливо називав багатіями, вочевидь, заздрив. Але найголовнішим аргументом для заочних звинувачень слугувало кримінальне минуле 35-річного чоловіка. Він двічі був «під судом»: за крадіжку коней в єврея Лічмана і крадіжку пшениці з педосовецького гумна. За рішенням повітового суду Пуцелей 4 місяці «содержался в остроге» за перший злочин і 3 місяці – за другий. Водночас Олекса категорично відкидав звинувачення у підпалі[4].

Прикажчик Йосип Меленевський знав про злодійкуватий характер Путцелея, проте дав тому можливість заробити на кусок хліба і призначив його лановим. За словами офіціаліста, селянин справлявся з роботою і жодного разу не скомпрометував себе. Зрештою, опитавши всіх свідків, пристав 4-го стану прийняв рішення залишити підозрюваного під наглядом сільської поліції, оскільки «подозрение слабое». Але згодом Олексу таки затримали і на час проведення слідства помістили в «городскую тюрму», очевидно, йшлося про в’язницю Проскурова.

6 лютого 1870 року Подільська палата карного суду ухвалила рішення: «открытие виновного в поджоге представить времени и случаю, а крестьянина Пуцелея от суда освободить по недоказательству». Тобто винного в підпалі не встановили, а тому підозрюваного звільнили, хоча Олекса пів року просидів у тюрмі, очікуючи вироку[5]. Чи компенсували господарям збитки, в справі не сказано, бо то вже обов’язки інших відомств, а не кримінального суду. Коропацькі і Свірщі, без сумніву, отримали якусь компенсацію, хоча вона повністю не могла покрила їхні збитки. Скажімо, в 1906 році мешканцю сусідського села Климківці Казимиру Гусаку видали «страховое вознаграждение» у розмірі 57 рублів 31 копійки (будівлі були застраховані на 60 рублів), хоча реальна вартість згорілих споруд становила 380 рублів[6]. В архівних матеріалах збереглася інформація про ще одну пожежу в Климківцях. Так, 19 грудня 1917 року згоріла хата селянина Казимира Слободяна, у результаті чого господар отримав 85 рублів страхової компенсації[7].

Треба зазначити, що в окремих випадках погорільцям допомагали місцеві дідичі, виділяючи необхідні матеріали із свого скарбу. За усними переказами, страшна пожежа сталася на початку ХХ століття у селі Водичках, що знаходиться між Педосами і Климківцями. Тоді згоріла ціла вулиця. Старожили розповідали, що суттєву допомогу селянам надала родина Залеських, яка володіла селом. Погорільцям безкоштовно виділили матеріали для відбудови помешкань. На жаль, документи про цю трагічну подію втрачені[8].

Отже, варто визнати, що до кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. система страхування більш-менш ефективно працювала, і на випадок біди постраждалий міг отримати хоч якусь компенсацію. Допомога від держави та місцевих землевласників здебільшого була недостатньою, здатною вирішити лише найелементарніші потреби погорільців. Водночас щорічне збільшення чисельності жителів, а разом з тим зростання густоти населення призводили до природнього збільшення кількості пожеж. Цьому сприяв і характер економічної діяльності простого люду, і особливості побутових умов проживання. Адже з весни до осені селяни працювали на полях, за межами поселень, де в цей час залишалися лише діти, хворі та люди похилого віку, які не могли самостійно протистояти вогняній стихії. З часом селяни все більше переконувались, що самостійно боротися з вогняним лихом неможливо, тому стали організовувати добровільні пожежні товариства та дружини. Однак, їх формування у селах Правобережної України розпочалося значно пізніше, ніж на Лівобережжі та Півдні, оскільки велику роль у поширенні цього починання відігравали земства, які з’явилися на правому березі Дніпра лише 1911 року[9].

Ярослав Сумишин

[1] Андрієнко М. В. Історичні підґрунтя щодо виникнення державного управління сферою пожежної безпеки / М. Андрієнко // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2014. – Вип. 4.

[2] Сумишин Я. Мультикультурне Поділля / Поселення Водички як віддзеркалення історії краю / Я. Сумишин. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2019. – С. 117.

[3] Тацієнко Н. Л. Пожежі у повсякденні Уманщини XIX – початку ХХ ст.: спроба систематизації причин / Н. Тацієнко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2018. – Вип. 51. – С. 232.

[4] ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 982, арк. 2-5зв.

[5] Там само, арк. 18-18зв.

[6] ДАХмО, ф. 233,  оп. 1, спр. 2368, арк. 198.

[7] ДАХмО, ф. 233, оп. 1, спр. 2562, арк. 174.

[8] Сумишин Я. Мультикультурне Поділля / Поселення Водички як віддзеркалення історії краю / Я. Сумишин. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2019. – С. 118-119.

[9] Тацієнко Н. Л. Пожежі у повсякденні Уманщини XIX – початку ХХ ст.: спроба систематизації причин / Н. Тацієнко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2018. – Вип. 51. – С. 235-236.