Російська цензура

Російська імперія та державна цензура поняття воістину нероздільні. Навіть у безневинних, на перший погляд, випадках російська світська або церковна влади намагалися максимально дозувати інформацію для населення.

Промовистим є імператорський указ із Святійшого синоду РПЦ від 14 квітня 1850 року на ім’я архієпископа Подільського і Брацлавського. В документі зазначається, що в проповіді якоїсь духовної особи перед семінаристами, яка була опублікована в «Губернських відомостях», хоч і не було богохульства та жодного слова проти святої церкви, але «некоторые мысли и рассуждения по отвлеченности своей и неясному изложению, будучи непонятны для большей части читателей газеты, могли быть толкуемы превратно».

Тут треба зазначити, що Святійший синод був вищим органом церковно-державного управління РПЦ. Ця структура одночасно відігравала роль судової інстанції, відала питаннями цензури, народної просвіти. В губерніях функціонували духовні консисторії, які в кожному населеному пункті мали своїх наглядачів, себто приходських священників. Низове духовенство РПЦ негайно повідомляло церковному начальству про будь-які провини своєї пастви, а також про кожний підозрілий крок з боку розкольників, протестантів, ненависних ксьондзів-поляків та інших неблагонадійних елементів, котрі представляли особливу загрозу для православ’я.

Так ось, Святійший синод у відповідь на згадану публікацію в «Губернських відомостях» постановив: всі проповіді, слова і промови друкувати винятково після їхнього затвердження духовними цензурними комітетами. У свою чергу вказані комітети повинні слідкувати, щоб у матеріалах не було тез, які могли викликати мінливі і небажані думки в читача.

(ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 4156)