Розслідування через товщу століть

Це інтерв’ю 2019 року, яке я дав хмельницькій «Домашній газеті». Не дивно, що текст не застарів, бо розмова торкнулася окремих сторінок історії Поділля і базових питань дослідницької діяльності. Саме в 2019 році побачила світ моя перша книга «Мультикультурне Поділля. Поселення Водички як віддзеркалення історії краю», що і стало приводом для бесіди із журналістом.

Ярослав Сумишин

– Насамперед скажу, що в книзі йдеться не лише про село Водички Хмельницького району. Вивчаючи архівні матеріали, я переконався, що сусідні Климківці – невід’ємна частина історії Водичок і навпаки. Поселення протягом століть були, через близькість розташування, нерозривно пов’язані економічними і родинними відносинами. Тому предметом дослідження стала така собі водицько-климковецька сільська агломерація. Але… На прикладі Водичок і Климковець я розповідаю про минувшину Поділля, всієї Правобережної України, адже навіть найменше село увібрало в себе перипетії давніх подій, було свідком чи то славетного, чи то трагічного минулого. Тобто книга – про становлення і розвиток Подільського краю у контексті європейської історії.

– А що символізує термін «мультикультурне Поділля»?

– У результаті майже цілковитого спустошення краю у другій половині ХVІІ століття, що стало наслідком Хмельниччини, татарських набігів і 27-літньої турецької окупації, Поділля заселили переселенці з інших воєводств Речі Посполитої, вони створили унікальний культурний симбіоз. Прихожі люди, як їх тоді називали, представляли віддалені регіони федеративної держави і були носіями різних підкультур навіть в межах одного етносу, наприклад, бойки і лемки, поляки з Мазурського поозер’я і Краківського воєводства. Крім того, серед переселенців були вихідці з Волощини, Молдовського князівства, територій Великого князівства Литовського (нинішня Білорусь, країни Балтії). Не забуваймо також про численну єврейську громаду. Це середовище було на диво органічне. У ньому уживалися християни західного і східного обряду, українська та польська мови, ідиш, з особливим пієтетом пошановувалися традиції і звичаї, бо односельці, сусіди й навіть родичі часто належали до різних етнічних груп.

Така строкатість дає підстави говорити про формування виняткового на той час мультикультурного простору, особливо на Поділлі, котре найбільше зазнало спустошення, тож і, відповідно, прийняло більше нових людей. Йдеться про такий собі мультикультуралізм ХVІІІ століття, коли абсолютно природно і гармонійно в суспільному житті краю співіснували різні культури, які з кожним наступним поколінням зближувалися, а відмінності між ними стиралися. Більше того, подолянам вдалося зберегти той культурний симбіоз, сформований ще у ХVІІІ столітті. Унікальна лексика, яка увібрала в себе діалекти різних регіонів, пересипана українізованими полонізмами, суміш звичаїв і толерантних традицій – всі ці атрибути досі притаманні мешканцям краю.

– Які документальні джерела ви використовували?

– Насамперед, це матеріали Державного архіву Хмельницької області та Центрального державного історичного архіву в м. Києві. На жаль, через війни і лихоліття, яких зазнала Україна насамперед у ХХ столітті, архівних матеріалів збереглося обмаль. Погіршила ситуацію кам’янецька пожежа 2003 року, в результаті постраждало п’ять найбільших фондів з історії Поділля, більше ста тисяч справ. За таких обставин цікавила будь-яка інформація про Водички і його мешканців. Крім того, у дослідженні використано праці вітчизняних і польських істориків.

Водночас хочу наголосити, що «Мультикультурне Поділля» – книга не тільки на історичну тематику. Наприклад, вона містить елементи філологічного дослідження, що стосується, скажімо, походження і трансформації прізвищ чи формування місцевих діалектизмів. Крім того, значну частину оповіді складає аналіз генеалогічних джерел з метою встановлення мешканців поселень у ХVІІІ-ХІХ століттях. У книзі навіть є ДНК-генеалогія в контексті висунення версій про походження окремих родин. Гадаю, така розповідь зацікавить читача і, головне, викличе інтерес до вивчення власного родоводу.

– Нині генеалогія стрімко набирає популярності серед українців…

– Так, але рівень зацікавленості родознавством не такий вже і масовий. Хоча, після десятиліть тоталітарного мороку, можна говорити про очевидний прогрес. Як показує практика, захоплення генеалогією відіграє певну роль у формуванні національного світогляду, є запобіжником від космополітизму, манкурства тощо. На думку багатьох генеалогів, якби це хобі (назвемо його так) було більш масовим, особливо на південному сході нашої країни, ми б не мали сьогодні війни і відцентрових процесів. Дослідження власного родоводу розвиває в людини і толерантне ставлення до інших етносів та культур, бо тільки генеалог знає, наскільки відносним є таке поняття, як національність.

– Тобто насправді визначити національність не так вже й просто?

– І так, і ні. Наприклад, я вважаю себе українцем, але маю багато польського коріння. Крім того, окремі мої предки походять з Балтії, Балкан і навіть Західної Німеччини.

– А наскільки вам вдалося проникнути вглиб віків, шукаючи своїх пращурів?

– Крайня дата – 1714 рік, коли народився мій прапрапрапрапрапрадід Олексій Шум[1]. Це прямий предок по чоловічій лінії на відстані восьми поколінь. Також встановив двох прапрапрапрапрапрадідів по материнській лінії: Миколу Банашка та Блажея Куменка, але не знаю, коли вони народилися. За приблизними підрахунками, вони молодші від Олексія на декілька десятиліть.

– Ви назвали ім’я «Блажей», це і є ваше польське коріння?

– Так, одне з багатьох. Що стосується Куменків, тут залишається відкритим питання: чому представники цієї родини, вочевидь, етнічні поляки і католики, мали українське прізвище/прізвисько, причому нехарактерне для Правобережної України? Бо суфікс «енко» на означення сина використовувався на лівому березі Дніпра. Сподіваюся, я ще докопаюся до істини (сміється).

– А скільки сімейних таємниць вам уже вдалося розкрити?

– З дитинства чув родинну легенду про те, як одного мого предка обміняли на породистого пса. Йдеться про бартер між землевласниками часів кріпаччини, в результаті чого мій пращур переселився з Крачок до Рідкодуб (села Хмельницького району – авт.) під опіку іншого пана. Це все, що було відомо. Але мені вдалося знайти і встановити особу мого, як з’ясувалося, прапрапрапрадіда, тобто підтвердити достовірність родинної легенди. Його звали Іван Семенович Коваль або Ковалишин,  приблизно 1812 року народження. А сам обмін відбувся в 40-х роках ХІХ століття, хоча документального підтвердження я так і не знайшов. Виходячи з прізвища/прізвиська Івана, можна припустити, що в Рідкодубах на той час не було фахового коваля, тому й сталася така оборудка: перспективний спеціаліст, молодий парубок, який перейняв фах у свого батька, переїхав за 8 кілометрів піднімати ковальське господарство іншого села. Щоправда, не з власної волі.

Найбільш тривалими були пошуки однієї прапрабабці, точніше, встановлення її дівочого прізвища. Через відсутність документальної бази, а також надзвичайно поширені ім’я та по батькові (Марія Іванівна), пошуки неодноразово заходили в глухий кут. Особливого колориту розслідуванню (а цей процес можна назвати і таким терміном, оскільки включав у себе встановлення та опитування далеких родичів-нащадків, вивчення архівних матеріалів тощо) надавали опосередковані факти її шляхетського походження. Врешті-решт вдалося зачепитися за, здавалося б, дрібничку, яка привела мене до розгадки. З’ясувалося, що це рід Яворських, принаймні, я так думаю, бо стовідсоткових підтверджень поки не знайшов. Припускаю, що рід Яворських належав до безземельної чиншової шляхти, яка протягом ХІХ століття фактично розчинилася в селянському середовищі.

– Відчувається, що ви вже накопичили певний досвід у генеалогічній справі. Що б ви порадили початківцям? З чого необхідно починати дослідження родоводу?

– Перш за все треба опитати всіх найстарших членів родини. Все, що вони пам’ятають і розкажуть, необхідно записати і систематизувати: роки народження предків, склад їхніх сімей, родинні легенди. По-можливості, зібрати давні світлини, які будуть не тільки реліквіями, а й знадобляться під час побудови генеалогічного дерева, та, можливо, допоможуть розгадати якусь сімейну таємницю. Тільки після цього можна йти до архівів, знаючи, де проживали ваші пращури (село, повіт, губернія), до якого стану належали, якого були віросповідання. Кожний обласний архів має путівники, зведені каталоги метричних книг, які доступні в інтернеті, що дозволяє, не виходячи з дому, дізнатися про наявність документальної бази по тому чи іншому населеному пункті.

– А які архівні матеріали треба дивитися в першу чергу, є якась методолігія на цьому етапі?

– Основні генеалогічні джерела – метричні книги про народження, шлюб і смерть. Вони велися у кожному приході. До речі, необхідно знати, чи мало село свою церкву, бо ваші предки могли проживати у так званому присілку і ходити до храму в сусіднє село. Тоді пошуки треба скорегувати. Крім того, у приході велися сповідальні відомості (у костелі – списки парафіян), у які записувалися цілі родини, що прийшли на сповідь напередодні Воскресіння Христового, зокрема: ім’я, по батькові, прізвище/прізвисько членів сім’ї, їхній вік. Оскільки тоді до церкви (костелу) ходили всі без винятку, то такі матеріали де-факто були щорічним переписом населення тих чи інших населених пунктів. Інформацію про юдеїв треба шукати у матеріалах синагог. За радянської влади функцію реєстрації актів цивільного стану перебрали на себе мирські установи, всім відомі РАЦСи.

Крім метричних записів, представляють особливий інтерес так звані ревізькі казки. Так в Російській імперії називали податкові переписи населення. На Правобережжі їх було шість: у 1795, 1811, 1816, 1836, 1851 і 1858 роках. Щоправда, у Державному архіві Хмельницької області фонд, де знаходяться ці матеріали, вважається таким, що згорів під час кам’янецької пожежі 2003 року. Деякі документи збереглися, але поки тривають реставраційні роботи, реальна картина невідома.

Незважаючи на територіальний принцип розміщення архівних документів, багато матеріалів знаходиться в архівах сусідніх областей. Наприклад, північна територія теперішньої Хмельницької області входила до складу Волинської губернії, тому частину документів треба шукати в Державному архіві Житомирської області.

До основних генеалогічних джерел ще можна віднести посімейні списки мешканців населених пунктів, які складала світська влада, і матеріали першого Всеросійського перепису населення 1897 року, котрі збереглися фрагментарно. Тут як кому пощастить, бо по деяких населених пунктах навіть метричних книг немає…

– Вочевидь, початківцю буде нелегко розібратися у тонкощах дослідницької роботи…

– Так, все приходить з досвідом, як і в будь-якій інші справі. Головне – почати. Відвідати архів, де вам обов’язково підкажуть і допоможуть працівники установи, які мають неабиякий практичний досвід. Крім основних генеалогічних джерел, існує ще багато архівних фондів, де можна віднайти інформацію про своїх предків, але то вже наступний рівень. Є ще Центральний державний історичний архів у  Києві та  Львові, де можна знайти інформацію більш раннього періоду. Маю на увазі ХV-ХVІІІ століття, бо в обласних архівах знаходяться, як правило, документи, починаючи з кінця  ХVІІІ століття.

– А крім архівів…

– Бібліотеки, музеї, РАЦСи і, звичайно ж, інтернет-мережа. Є дуже багато інформативних для дослідника сайтів, наприклад, про репресованих, ветеранів І і ІІ світових воєн, функціонують різноманітні генеалогічні платформи зі своїми базами даних, тематичні групи в соціальних мережах, де можна проконсультуватися з будь-якого питання. Це я досі практикую, адже є дослідники з величезним досвідом.

Загалом робота генеалога потребує багато часу, зусиль і навіть витрат. Вона трудомістка і подекуди нудна, але – захоплива. Недарма генеалогів ще називають часовими детективами, які крізь товщу століть намагаються віднайти людей і встановити істину.

Розмовляв Петро Римар

[1] Нині моєю «рекордсменкою» є пра(7)бабця Марія Шумиха – це мати згаданого Олексія, яка народилася приблизно в 1680 році.