«Совратившаяся» дворянка Левицька

У 1868 році благочинний священник Орловський доповів у Подільську духовну консисторію про те, що мешканка присілка Крачки Проскурівського повіту, дворянка Вікторія з Вольських Левицька (1825 р. н.) «совратилась» в католицизм. Благочинному стало відомо, що Юстина, матір Вікторії, була охрещена в уніатській церкві. Річ у тому, що згідно з т.зв. Трактатом 1768 року у змішаних шлюбах хлопчики набували віросповідання батька а дівчатка – матері. Крім того, російське православ’я розглядало уніатів як православних вірян, а відповідно до царського указу від 23 листопада 1832 року всі діти у змішаних шлюбах мали виховуватися винятково за православним обрядом. Тобто Вікторія Левицька, незважаючи на те, що була дочкою католика і хрещена в костьолі м. Бердичева, порушила закон, бо не мала права сповідувати латинство. Більше того, вона брала шлюб в церкві містечка Базалія Волинської губернії, перед тим офіційно перейшовши в православ’я, причому напередодні вінчання молодята дали підписку-зобов’язання про виховання дітей в православній вірі[1].

Обіцянку Левицькі порушили. Їхні діти – Марія, Патронеля, Людвіка і Флоріан теж стали католиками. Коли факт «совращения» став відомий православному кліру, Вікторію і дітей спробували швиденько навернути в православ’я, але безрезультатно, родина «проявила упорство». Вичерпавши всі важелі психологічного впливу, російське духовенство звернулося по допомогу до цивільної влади. В 1876 році за справу взялася місцева поліція. У результаті дізнання всі факти підтвердилися, але справа до суду не дійшла. Тоді православне духовенство знову намагалося повернути сім’ю Левицьких до візантійського обряду, піддавши психологічному впливу, який російські попи називали «увещанием» і «вразумлением»[2].

У 1883 році справу передали до Кам’янець-Подільського окружного суду. Дізнання проводив судовий слідчий Пасинков. Зваживши всі обставини, він прийшов до висновку, що «предъявление обвинения Виктории Левицкой не может считаться в надлежащей мере обоснованным». На думку слідчого, щоб процесуально довести вину в «совращении» в католицизм, необхідні документи (копії) про народження її батьків, свідоцтво (виписка) про їхній шлюб, які були відсутні. Також, на думку слідчого, неможливо притягнути до відповідальності ксьондзів, котрі надавали духовні треби Левицькій, оскільки її вина не доведена. Все це Пасинков виклав у своєму висновку, на підставі якого Кам’янець-Подільський окружний суд ухвалив рішення від 29 травня 1885 року справу закрили «за недостаточностью улик»[3].

Проте історія шляхтянки Вікторії Левицької, скорше, стала винятком із правил. Самодержавна влада і Російська православна церква жорстко контролювали вірян, утискаючи інші конфесії. «Совращение» в католицизм було кримінальним правопорушенням. «Совратившиеся» могли відбутися розмовою з православним начальством і подальшим поверненням до «істинного» християнства. А ось ті особи, що спокусили, розглядалися самодержавством як відверті злочинці й заслуговували на жорстке покарання: позбавлення всіх прав, заслання до Сибіру, зарахування в арештантські роти. Рецидивісти могли отримати до шести років тюрми, представники податкового стану – тілесні покарання, а батьки, які «совратили» своїх дітей, потрапити у в’язницю терміном до двох років.

Подільська духовна консисторія протягом 1798 – 1910 років зафіксувала до 700 фактів переходу православних вірян у латинство, а це приблизно 1,7 тисячі «совратившихся» лише на території Подільської губернії. Протягом 1802 – 1880 років під цивільне слідство потрапило понад 600 «совратившихся». Більшість, звичайно, повернулася в православ’я, але морально і психологічно надломленою після так званих умовлянь православного духовенства. Меншість, яка «проявила упорство», зазнавала подальших гонінь. Така була ціна за відстоювання своєї ідентичності і віри предків. Крім «совратившихся», за вказаними судовими справами отримали вироки сотні людей. Це насамперед римсько-католицькі священники, котрі незаконно надавали треби православним вірянам, близькі родичі за «неправильне» виховання дітей і навіть хресні, які разом із батьками несли відповідальність за хрещення немовлят[4].

І ще. У висновку Пасинков посилається на якесь роз’яснення Правлячого сенату, найвищого законодавчого органу Російської імперії. Мовляв, «православная церковь не допускает ни малейших побудительных средств…»[5], тобто завжди толерантно ставиться до вірян та інших конфесій. Як бачимо, російська влада завжди говорила одне, а робила зовсім інше!

Я. С.

[1] ДАХмО, ф. 281, оп. 1, спр. 27, арк. 16-17зв.

[2] Там само, арк. 63-63зв.

[3] Там само, арк. 115-116зв.

[4] Польська ідентичність та російське самодержавство / Подільський зріз / Я. Сумишин. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2022. – С. 60-77.

[5] ДАХмО, ф. 281, оп. 1, спр. 27, арк. 108.