«Токмо з води»

(як католики хрестили дітей в уніатських церквах) 

Детальний аналіз уніатських метрик окремо взятої парафії ХVІІІ ст. вказує на ще одну характерну тенденцію, на цей раз у церковно-релігійному житті. Згідно із метричними записами церкви Різдва Пресвятої Богородиці, вірянами якої були мешканці сіл Во- дички і Климківці Летичівського повіту Подільського воєводства, місцеві католики регулярно хрестили своїх дітей в цьому храмі. Річ у тому, що в ХVІІІ ст. уніатське духовенство наділялося спеціальними повноваженнями від Святого престолу і могло у разі необхідності надавати треби латинянам. Тобто Уніатська церква на той час була біритуальною.

Відразу варто наголосити, що вказана традиція як символ єдності УЦ з єпископатом Риму, збереглася до наших днів. У 80 каноні Партикулярного права Української греко- католицької церкви записано: «У разі необхідності або з міркувань справжньої духовної користі, якщо немає небезпеки помилки або індиферентизму, вірним католикам, котрі фізично або морально не мають змоги звернутися до католицького служителя, дозволяється приймати Покаяння, Євхаристію та Єлеопомазання хворих від некатолицьких служителів, у Церквах яких існують правосильні вищезгадані святі таїнства». Аналогічні канони діють в Римсько-Католицькій церкві, яка теж у разі необхідності надає треби греко-католикам.

Однак повернемося до ХVІІІ століття. Ймовірно, рішення про біритуальність уні- атського духовенства було також продиктоване особливостями, скажемо так, тодішньої політичної ситуації, зокрема, масовим переселенням латинян, етнічних поляків із західних кресів Речі Посполитої на Правобережну Україну. Оскільки на новому місці костьолів було мало, і знаходилися вони далеко від більшості населених пунктів, католики відвіду- вали храми УЦ і часто хрестили там дітей, щоб не везти кволих немовлят у негоду чи су- вору зиму до віддаленого костьолу. Так, Фельштинський костьол, парафіянами якого були климковецькі католики, знаходився на відстані приблизно 8 км. від села, а Чорноострівсь- кий, куди ходили водицькі латиняни, – 10 км.

Що характерно, у метричних записах водицької церкви, які фрагментарно зберег- лися, починаючи з 1737 року, спочатку не вказували про те, що до хресту прийшла като- лицька родина. До 1774 року всі записи робилися як під копірку, хоча між парафіянами церкви Різдва Пресвятої Богородиці часто фігурували католицькі родини, що підтвердив побіжний аналіз. Наприклад, читаємо: «Року Божого 1755, місяця листопада, дня 9: аз іє- рей Іоан Третельницький, парох водицький храму Різдва Пресвятої Богородиці охрестив і миром святим помазав младенця Михайла від родителей законновінчаних Івана Вошовсь- кого і жени його Анни…». Або: «Року Божого 1767, місяця січня, дня 8: аз ієрей Іоан Третельницький, парох водицький храму Різдва Пресвятої Богородиці охрестив і миром святим помазав младенця Ілію від родителей законновінчаних Войцеха Каньовського і жени його Марії…». Тут йдеться про дві католицькі родини села Климківці Вошовських і Каньовських, які належали до чиншової шляхти.

Лише в записі від 2 березня 1774 році знаходимо ознаку того, що родина латинсь- кого обряду: «Младенець Захарія від родителей законовінчаних Франика Собчука з весі Климківці і жени його Ядвіги хреститься ТОКМО З ВОДИ (тут і далі виділено мною – авт.) і ЕЛЕЄМ ПОМАЗУЄТЬСЯ мною ієреєм Іоаном Третельницьким, парохом водицьким…».

У деяких записах згадується лише про те, що дитина помазана «елеєм», що теж є ознакою католицької родини: «11 червня 1774 року младенець Іван від родителей законно вінчаних Михайла Крупового з весі Климковець і жени його Раїни, хреститься і елеєм по- мазується мною ієреєм Іоаном Третельницьким, парохом водицьким…».

Отже, обряд хрещення католиків в уніатській церкві мав свої особливості. Дітей хрестили «лише з води», без миропомазання, оскільки мир використовували церкви візан- тійської традиції. Натомість католицьких дітей помазували елем. У багатьох записах так і писали – «крім миропомазання»: «26 вересня 1783 року младенець Францишек від родителей законновінчаних Собестьяна Свірковського і жени його Раїни, рождений хреститься КРІМ МИРОПОМАЗАННЯ мною Феодором Богдюкевичом, парохом водицьким…».

А починаючи з 1782 року в метриках водицької церкви почали з’являтися точні ви- значення конфесійної приналежності родин: «11 липня 1782 року младенець Якуб ОБРА- ДКУ ПОЛЬСЬКОГО від родителей законновінчаних Юзефа Слободзяника і жони його Марії рождений хреститься токмо з води і елеєм святим помазується мною ієреєм Феодо- ром Богдюкевичом, парохом водицьким…»⁷. Або: «12 березня 1783 року младенець Кази- мир ОБРАДКУ ЛАТИНСЬКОГО від родителей законновінчаних Франка сина Павлового і жени його Агнешки, рождений хреститься крім миропомазання мною Феодором Богдю- кевичом, парохом водицьким…»

Чому в метриках до 1774 року таких даних немає? Вочевидь, уніатський причет вважав, що це неважливо. Парох чи дяк обмежувалися тим, що автоматично переписували загальні дані з попереднього допису, лише вносячи зміни там, де йшлося про дату та імена учасників таїнства. Можливо, починаючи з 1774 року до парафій надійшла якась вказівка з дієцезії чи митрополії, після чого почали більш детально описувати, хто був на обряді хрещення і що конкретно відбувалося.

Водночас треба зазначити, що частота хрещення католицьких дітей в уніатських храмах залежала насамперед від числа католицьких родин, які проживали в тому чи ін- шому населеному пункті. У Водичках і Климківцях таких сімей були десятки. На жаль, ми не можемо вказати достеменну кількість випадків хрещення католицьких дітей у церкві Різдва Пресвятої Богородиці через причини, про які йшлося вище. Також уніатські мет- рики водицького храму збереглися фрагментарно, що суттєво знижує ступінь об’єктив- ного аналізу. Незважаючи на це, метричні записи цієї парафії дають нам підстави ствер- джувати, що хрещення «з води» католицьких дітей було дуже поширеним явищем. Почи- наючи з 1774 року, коли з’явилися перші записи, які ідентифікували католицькі родини, і до середини 90-х років ХVІІІ століття зафіксовано приблизно півтори сотні випадків хрещення латинян!

А тепер торкнемося ще однієї тенденції, яка стала наслідком процесів, описаних вище. В перші десятиліття ХІХ століття значна частина вірян сприймала православні храми, які в своїй більшості продовжували сповідувати уніатські традиції, за старою зви- чкою, коли УЦ перебувала в єдності з РКЦ, а уніатське духовенство мало право надавати треби вірянам латинського обряду. Згодом за цю оману довелося платити, бо де-юре ці церкви вже належали до РПЦ. Коли російській владі ставали відомі факти про хрещення католиків у православних храмах, їх автоматично звинувачували в «совращении» в католицизм і силою навертали в православ’я. Розглянемо кілька прикладів з Подільської губернії.

Дворянка Текля з Добровольських Карпінська була католичкою, принаймні вона так вважала з дитинства. Вийшла заміж за вірянина західного обряду, в латинстві виховувала дітей. Але під час слідства за доносом православного духовенства з’ясувалося, що хрещена Текля в церкві с. Строїнці Ямпільського повіту, як і її рідна сестра Марія. Остання змалку виховувалася в княгині Четвертинської і проживала зі своєю опікункою у Варшаві та Вільному. Згодом Марія повернулася в Україну, вийшовши заміж за дворянина-католика Тернавського.

У 1841 році Ямпільський повітовий суд, а згодом Подільська палата карного суду (далі – Палата), ухвалили рішення повернути сестер у православ’я¹⁰. Міністр внутрішніх справ додатково велів навернути їхніх дітей, за винятком синів, які народилися до 1832 року. Також міністр зобов’язав Подільський суд провести додаткове слідство, щоб притя- гнути до відповідальності ксьондзів Мурафського і Комаргородського костьолів, котрі на- давали духовні треби православним вірянам. Потім сестер навіть шантажували тим фактом, що жорстко покарають римсько-католицьке духовенство, якщо Текля і Марія прояв- лятимуть «упорство».

Спочатку дворянки категорично відмовлялися переходити в православ’я, але при- кінцеві документи кримінальної справи повідують про те, що Тернавська зламалася і ра- зом з дочками все-таки виконала рішення суду. Карпінська станом на 1847 рік залишалася в латинстві і виїхала з родиною в с. Олександрівку Брацлавського повіту.

За звичкою минулих поколінь католики продовжували хрестити дітей у сільських церквах. Зокрема, так вчинив однодворець с. Михайлівці Могилівського повіту Іван Плотницький. Його синів Фелікса і Антонія охрестив місцевий священник Андрій Щербиць- кий. Коли хлопчики підросли, почали разом з батьками відвідували Снітківський костьол, який знаходився на відстані більше 10 кілометрів від села. Можливо, факт хрещення в православній церкві залишився б у таємниці, якби Фелікс не потрапив у в’язницю. На по- чатку 40-х він був засуджений за крадіжку коней і висланий у Тобольську губернію. Саме під час слідства стали відомі обставини його з братом хрещення.

Лише в 1849 році Подільська кримінальна палата розглянула справу за фактом пе- реходу Плотницьких у латинство та зобов’язала Могилівський повітовий суд провести додаткове розслідування. Правда, тоді Фелікс перебував у засланні, а Антонія вже два роки як віддали в солдати. Відомо, що суд першої інстанції надіслав запити в Тобольськ і Херсонський гарнізонний батальйон, щоб братів допитали і з’ясували всі обставини.

Схожий випадок трапився в Літинському повіті. Коли казенний селянин, католик Федір Вільонтка перебував під слідством за крадіжку коней, виявилося, що він був хрещений у православній церкві с. Торчин (до речі, метричного запису так і не знайшли). Його батьки померли молодими, і Федір виховувався в дядька. Вільонтка спочатку був парафіянином Хмільницького, а потім Уланівського костьолів. У латинстві він взяв шлюб

⁹ Докладно про явище «совращения» в католицизм йдеться в книзі «Польська ідентичність та російське са- модержавство. Подільський зріз». і хрестив сина Августина. В 1856 році Палата ухвалила рішення відправити Федора до духовного начальства для умовляння, а за крадіжку коней вислати в Тобольську губернію терміном на півтора роки з можливістю потім проживати п’ять років в інших регіонах Сибіру. Також суд постановив навернути в православ’я малолітнього Августина¹⁵.

Міністр внутрішніх справ дещо підкорегував ухвалу суду. Згідно з «высочайшим повелением» винним визнали ксьондза Петра Яворського, хоча він був призначений настоятелем Уланівського костьолу після «совращения» Вільонтки. Клірику для годиться оголосили сувору догану і відразу амністували згідно з маніфестом 1856 року. Августина мали віддати на виховання в православну родину. Відомо, що в 1858 році його перехрестив за православним обрядом священник Трублаєвич в с. Скаржинці Літинського повіту. Мешканці с. Мощена Гайсинського повіту Матвій Вітвіцький, Матвій Малявський, Параска і Євдокія Матушевич, а також Варвара Кармалітська постали перед судом, бо сповідували латинство, хоча були хрещені в православній церкві. Їхні батьки-католики пішли на такий крок через хворобу немовлят, негоду та віддаленість Тернавського кос- тьолу. Вітвіцький і Малявський на відміну від інших підсудних не визнали своєї провини, бо не знали, що хрещені у візантійському храмі. Враховуючи їхнє «упорство» (під час слідства вони ходили сповідатися у віддалені костьоли разом із малолітніми дітьми), обом дали по вісім місяців тюрми. Крім того, Палата ухвалила рішення віддати дітей Вітвіць- кого і Малявського на виховання в православні родини. Проте непохитність вірян спону- кала владу поступитися. Вердикт останньої судової інстанції («высочайшее повеление» від 5 серпня 1878 року) звучав так: «Оставить подсудимых по вышеуказанному делу без преследования и предоставить им избрание вероисповедание, следуя внушению собственной совести.

Подружжя католиків із с. Чуків Брацлавського повіту Яків і Дарка Мазурові не змо- гли охрестити дочку в парафіяльному костьолі через негоду. Весною 1844 року, коли народилося немовля, вийшов з берегів Південний Буг, заблокувавши дорогу до Брацлава. Дівчинку охрестили в Чуківській церкві, при цьому приходський священник ще й відібрав у батька підписку-зобов’язання виховувати Марію в православній вірі. Згодом про цю іс- торію довідався настоятель Брацлавського костьолу Стефан Гижицький. Пробощ викли- кав до себе матір (батько на той час помер) і велів їй виховувати дочку в католицизмі. «Ксьондз казав слухати тільки його», – відповіла Дарка на зауваження православного духовенства, яке намагалося напоумити селянку.

В 1854 році Марію вперше висповідав вікарій Брацлавського костьолу Вишомир- ський, хоча під час слідства ксьондз заперечував цей факт. Рішення Палати від 5 листо- пада 1856 можна розцінювати двояко. З одного боку, воно виглядає суворим, бо Гижиць- кого усунули з парафії на три роки, а Дарці Мазуровій присудили два роки тюрми. Але з нагоди маніфестів 1855 і 1856 років ксьондза і селянку відразу помилували, зробивши їм «строгое внушение». Крім того, суд зобов’язав Мазурову урочисто вибачитися перед бла- гочинним священником Лозинським, на якого вона нагримала. Марію мали віддати на ви- ховання православним родичам. Що цікаво, губернський прокурор не погодився з рішен- ням Палати в частині покарання Гижицького. Мовляв, воно недостатньо суворе, оскільки ксьондз свідомо порушував закон і має за це відповісти. Незважаючи на окрему думку прокурора, Санкт-Петербург рішення затвердив.

Утиски і гоніння царської влади прямо чи опосередковано зачепили значну частину населення Правобережної України. Феномен «совратившихся» в католицизм є одним із стихійних елементів супротиву окупаційній адміністрації, який вказував на самобутність цієї частини українських земель. Біритуальність уніатського духовенства ХVІІІ століття теж сприяла цій самобутності, і була якнайкращою запорукою розвитку дружніх і навіть родинних стосунків між католиками і уніатами. У двоконфесійних громадах однаково ша- нували польські й українські звичаї, а культури і мови обох народів тісно і гармонійно перепліталися.

Використанні матеріали:

1. ЦДІАК, ф. 224, оп. 1, спр. 141.
2. ДАХмО, ф. 197, оп. 1, спр: 1072, 1199, 2050, 2850.

Ярослав Сумишин