«Вилучайте все: книги, ікони, церковне приладдя…»

Як свідчать архівні матеріали ХІХ століття, російська влада продовжувала активно боротися з розкольниками. Будь-яка конфесія, крім православної церкви, вносила смуту в самодержавний порядок, принаймні, на думку царського режиму, і була латентним носієм ворожих ідей.

Нагадаю, розкольники, які називали себе старообрядцями або старовірами, з’явилися у Московському царстві в ХVІІ столітті. Йдеться про тих православних вірян, котрі не прийняли так звану церковну реформу патріарха Нікона і залишилися відданими старому релігійному вченню.

Боротьба самодержавної влади з старообрядцями, яких царат і РПЦ принципово називали розкольниками, тривала протягом століть. Через гоніння старообрядці покидали Московщину, а згодом – Російську імперію і, зокрема, оселяючись на українських землях. Очевидно, всередині ХІХ ст. російська влада вчергове була стурбована зростанням кількості розкольників. Восени 1855 року Святійший Синод навіть провів спеціальне засідання, на якому заслухав доповідь виконувача обов’язків оберпрокурора, таємного радника Олександра Карасевського. Річ у тому, що в 1853 році вийшов імператорський указ щодо посилення кримінальної відповідальності за «совращение в раскол» та інші «правопорушення» в цій царині. Щоб ефективно виконувати нову директиву царського двору, Міністерство юстиції звернулося до оберпрокурора за допомогою, попросивши зібрати дані про розкольників Російської імперії за період 1843 – 1853 років.

Відповідний запит був розісланий у всі єпархії РПЦ, а духовні консисторії звернулася за такими цифрами до цивільних губернаторів. Наприклад, начальник Подільської губернії поінформував єпископа Подільського і Брацлавського Євсевія про суттєве зростання кількості розкольників на Поділлі: в 1843 році їх нараховувалося 7244, а в 1853-му – 9305 осіб обох статей. Що цікаво, в консисторії остання цифра не сподобалася і її змінили на 7887. Очевидно, церковне начальство вирішило, що доповідати про зростання розкольників на 2 тисячі осіб протягом одного десятиліття – ризиковано, адже це опосередковано свідчить про недостатню просвітницьку роботу з боку православного духовенства. Лише після такого своєрідного збалансування даних, статистку надіслали до Санкт-Петербурга.

У 1858 році Міністерство внутрішніх справ підготувало спеціальний друкований циркуляр, який через указ Святійшого синоду був розісланий на місця, зокрема, цивільним губернаторам, а вже ті зобов’язалися поінформувати православні консисторії. У документі містилися загальні рекомендації, а також роз’яснення, як діяти стосовно розкольників в тій чи іншій ситуації. Ось головні тези:

• цивільна влада мала тісно співпрацювати з владою духовною;
• там де є кримінал, повинна діяти винятково поліція і цивільна влада, при цьому православне духовенство не втручалося;
• про будь-які порушення чи протиправні дії з боку розкольників низове духовенство мало доповідати винятково церковному начальству;
• розкольники, які народилися в цій вірі не переслідувалися, але їм заборонялося поширювати своє релігійне вчення;
• цивільна влада на місцях не дозволяла розкольникам публічно (демонстративно) сповідувати свій обряд (хресні ходи, масові молебні, носіння спеціального одягу, встановлення хрестів тощо), щоб такі заходи не спокушали православних;
• будь-які звернення розкольників про допомогу цивільна влада мала ігнорувати, мовляв, держава не втручається в життя релігійних конфесій;
• влада, особливо прикордонних губерній, повинна спостерігати за впливом на розкольницьке середовище за кордоном;
• місцева влада мала прискіпливо наглядати за розкольниками, щоб ті в жодному разі не будували нових молитовних будинків, не могли придбати/орендувати нові приміщення;
• цивільна влада зобов’язувалася налагодити і підтримувати постійний зв’язок зі старійшинами і впливовими розкольниками, щоб у перспективі використати цей чинник для навернення якомога більше старообрядців у православ’я;
• будь-яке слідство стосовно розкольників мало розпочинатися лише за явними фактами «совращения в раскол», використавши перед тим всі засоби психологічного впливу, де це можливо.

Підписав циркуляр міністр внутрішніх справ Сланський.

Того ж 1858 року Синод заслухав доповідь виконувача обов’язків оберпрокурора Костянтина Сербиновича. Цього разу розглядали тему, в яких випадках у розкольників треба відбирати хрести, ікони, книжки, церковне приладдя. Відповідні інструкції теж була надіслані на місця.

Отже, при обшуках цивільна влада (поліція) мала відбирати лише ті ікони, на яких чітко зображувалися ознаки старообрядницького вчення, ієрархи тощо. Якщо на іконах висіли якісь атрибути віровчення, (вінки, ризи тощо), їх прибирали. Книги вилучалися, якщо вони були невідомо де віддруковані або за кордоном, не мали відповідного дозволу, містили  «вредные и злонамеренные приписки». Також забиралися рукописні книги і зошити духовного змісту, а також церковні приладдя (кадила, підсвічники, одяг). Всі ці предмети здавалися у православні консисторії, де приймали рішення, що з цим робити.

Лише указ про релігійну терпимість від 17 квітня 1905 року повністю легалізував старообрядців у Російській імперії, як і надав повноправні права представникам інших конфесій. Цей революційний, без перебільшення, нормативний акт фактично запроваджував свободу совісті, що стало наслідком революційних подій 1905 року.

(ДАХмО, ф.315, оп. 1, спр. 1414, 1462, 1463, 1465)

Я. С.