Як насаджували російську мову на Правобережній Україні

Традиції Речі Посполитої і тяглість до польської культури залишалися надзвичайно сильними у західних губерніях Російської імперії. Навіть після Листопадового повстання 1830 – 1831 років, коли була заборонена національна освіта, польська мова продовжувала лунати в селах та містах Правобережної України, і не тільки на побутовому рівні. Нерідко нею послуговувалися навіть чиновники і священнослужителі, причому через десятиліття після російської окупації, що неабияк дратувало самодержавну владу.

Про такий феномен промовисто свідчать окремі факти. 11 травня 1863 року начальник Подільської губернії Рудольф Брауншвейг продублював вказівку київського генерал-губернатора Миколи Анненкова і наказав усім повітовим «присутственным местам», тобто державним установам, послуговуватися винятково російською мовою.

На світлині: Микола Анненков і розпорядження Брауншвейга

Розпорядження стало наслідком регулярних доносів генерал-губернатору про те, що чиновники Поділля не лише між собою, а й з прохачами спілкуються польською. Київське начальство наголосило «на абсолютній недоречності вживання іншої мови, крім російської», і пригрозило звільненням за невиконання цієї вказівки[1].

Подібні профілактичні заходи з боку влади були регулярними. В 1842 році римсько-католицькі консисторії отримали вказівку від міністра внутрішніх справ видавати метричні акти чи робити будь-які виписки «не иначе как на языке русском»[2]. Таким чином самодержавна влада намагалася припинити практику використання латинської і польської мов навіть тоді, коли йшлося про цитування більш ранніх текстів.

Навіть православне духовенство «грішило» використанням польської мови. Наприклад, забереглася справа від 1851 року «О воспрещении духовенству входить в сношения по делам о прихожанах и церкви на польском языке». Зокрема, в Подільську духовну консисторію надійшло «отношение» від київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова, в якому повідомлялося про те, що окремі православні священники під час листування з економіями чи приватними особами використовують польську мову як засіб комунікації. У листі також зазначалося, що генерал-губернатор, крім постійних скарг з цього приводу, має письмові докази такого неподобства. Тому київський чиновник закликав духовне начальство вжити відповідних заходів і викорінити негативну практику, бо «с существованием русского порядка и законов все сословия в общественных пользах и потребностях своих, а тем более священники по делам прихожан и церкви, должны непременно указывать не какой иной, как только русский язык»[3].

На світлинах: Дмитро Бібіков і його лист подільському єпископу

Подільська духовна консисторія миттєво відреагувала, спустивши на місця, а саме: в повітові духовні правління вказівку із суворою забороною кліру вживати польську мову, а також підтримувати неофіційні контакти з економічними служителями поміщицьких маєтків, які де-юре неуповноважені на такі зносини (ця вимога ставилася безпосередньо генерал-губернатором). Наприкінці справи міститься низка рапортів благочинних священників, які сумлінно прозвітували керівництву про усунення недоліків і проведення відповідної роз’яснювальної роботи серед священнослужителів.

Незважаючи на заходи влади, православний клір західних губерній і надалі послуговувався старими традиціями, що зафіксовано в більш пізніх документах. У 1896 році визнаний у Росії публіцист і педагог Олександр Владимиров, відомий своїми роботами про боротьбу з польським впливом, на сторінках журналу «Русское обозрение» наголошував, що проблема нікуди не зникла, а православне духовенство південно-західного краю продовжує «жити польським побутом» і вживати польську мову, при цьому не володіючи на достатньому рівні російською[4].

Схожа картина фіксувалася у сфері діловодства поміщицьких маєтків, де документація нерідко велася польською мовою, що теж викликало несприйняття з боку влади. Скажімо, у справі «По рапорту земского исправника об отступлениях от инвентарных правил в 81 помещицком имении по Проскуровскому уезду» від 1849 року подибуємо детальний звіт про найбільш типові порушення з боку поміщиків і управителів маєтків, де окремим пунктом прописано: «Книги (господарські – авт.) ведутся на польском языке в противность параграфа 37 инвентарных правил в имениях помещиков Рациборовского, наследников Гадошских, Ивановского, Цыбульского, Спаковских, Млодзяковских и других»[5]. Виявлені недоліки усувалися, як правило, через предводителя дворянства, в даному випадку – повітового, який зокрема зобов’язувався вплинути на поміщиків, щоб ті відмовилися від негативної практики використання польської мови.

Мова завжди мала значення!..

Ярослав Сумишин

[1] ДАХмО, ф. 3, оп. 1. спр. 715, арк. 1.

[2] ЦДІАК України, ф. 442, оп. 291, спр. 58, арк. 1-2зв.

[3] ДАХмО, ф. 315, оп. 1. спр. 1354, арк. 2-2зв.

[4] Чихачев Д.Н. Вопрос о располячении костела в прошлом и настоящем. – С.-Петербург: 1913. – С. 76.

[5] ЦДІАК України, ф. 442, оп. 445, спр. 15, арк. 22.