Як п’яний Заїнчковський лаяв імператора

Комічна історія трапилася в прикордонному містечку Сатанові (Подільська губернія). 7 березня 1834 року на квартиру Проскурівського митного засідателя Скоробагатька заявився невідомий і відрекомендувався офіцером колишніх польських військ Адамом Заїнчковським. Наголошуючи на своєму «бедственном положении», нахаба попросив випивку і їжу, хоча вже був добряче напідпитку. Скоробагатько випроводив незнайомця, але дав вказівку «своїй людині» Миколі Мастиголові відвести поляка на квартиру, а місцевому соцькому прослідкувати за підозрілим типом.

Микола обходив з п’яним Заїнчковським всі постоялі єврейські доми Сатанова, бо ніде не міг знайти квартиру, де зупинився Адам. Той просто не пам’ятав. А у Лейби Лехтемблю Заїнчковський розійшовся не на жарт, почав лаяти всіх підряд: Скоробагатька, чиновників і навіть государя-імператора та поліз битися з постояльцями.

Свідком вакханалії став командувач 4-ї роти прикордонної варти, титулярний радник Зелінський, який наказав Скоробагатьку відвести п’яного Заїнчковського в поліцію. Поляк противився, тому довелося його зв’язати. Адам ще довго лаявся в камері, неодноразово згадуючи короновану особу, а коли проспався, відразу заявив, що був дуже п’яний і нічого не пам’ятає.

Про зухвалу поведінку Заїнчковського доповіли в Подільське губернське правління, тобто в канцелярію цивільного губернатора, звідки надійшла вказівка в Проскурівський повітовий суд провести дізнання за «произношение якобы неприличных выражений на счет его императорского величества». Арештанта конвоювали в Проскурів. Як з’ясувало слідство, дворянин Адам Томаш Заїнчковський служив не офіцером, а портупей-юнкером[1]. Був родом з м. Ярмолинці, брав участь в польському повстанні 1830 – 1831 років, але тоді йому вдалося уникнути відповідальності. Він добровільно явився командиру 5-го ескадрону лейб-гвардії козачого полку, полковнику Краснову і на підставі указу від 4 червня 1831 «получил всемилостивейшее прощение», отримавши навіть відповідне свідоцтво.

Чекаючи на вирок, Заїнчковський рік відсидів у проскурівській в’язниці. Повітовий суд аж 10 квітня 1834 року ухвалив рішення… не притягувати його до відповідальності, оскільки Адам не зізнався, а «законными доказательствами не был уличен». Річ у тому, що покази свідків суд визнав незаконними, бо вони були відібрані без присяги. Проте Заїнчковського суворо попередили про неприпустимість подібних вчинків у майбутньому, для чого йому настійливо рекомендували відмовитися від пиятики. Подільська палата карного суду невдовзі схвалила вказане рішення.

Фактично, колишній портупей-юнкер відбувся переляком, хоча рік просидів за ґратами. Водночас ця історія, крім водевільного забарвлення, має глибоке суспільно-політичне підґрунтя. Не важко здогадатися, яких світоглядних поглядів притримувався Заїнчковський, бо під дією оковитої його справжні переконання виходили назовні. У західних губерніях першої половини ХІХ ст. антиросійські настрої були надзвичайно поширені насамперед в шляхетському пропольському середовищі. В Санкт-Петербурзі прийшло усвідомлення цієї небезпеки лише після Листопадового повстання 1830 – 1831 років. Царат зрозумів, що від вирішення польського питання безпосередньо залежить імперська безпека.

У відповідь на таку загрозу самодержавна влада розгорнула боротьбу з Римсько-католицькою церквою, польськими школами, поширенням «непозволительной» літератури. На урядовому рівні сповідувалися дискримінація за національною і конфесійною ознаками та політичні утиски. Всі ці фактори свідчили про цілеспрямовану реалізацію державної політики, спрямованої на знищення польської ідентичності як сукупного продукту самоідентифікації значної частини населення анексованих Росією земель. Придушення польськості стало нав’язливою ідеєю для царату, і на те були об’єктивні причини – в пропольському середовищі продовжував тліти бунтівний дух, який подекуди проявлявся навіть в таких комічних ситуаціях…

Я. С.

[1] Портупей-юнкер – очевидно, йдеться про чин в кавалерії, який прирівнювався до підпрапорщика в піхоті.