Яворські на Поділлі

У статті проаналізовано матеріали окремих фондів ДАХмО та ЦДІАК з метою систематизації інформації генеалогічного характеру про родину Яворських, численні представники якої мешкали на Поділлі, починаючи з XVIII століття. На основі дослідження соціального стану, конфесійної приналежності та походження цієї фамілії виокремлені основні чинники, що характеризують становище шляхти Правобережної України в період її інкорпорації до суспільно-політичної системи Російської імперії.

Ключові слова: Карловицький мирний договір, муфассал, Яворські, Ванчо Волох, руська (українська) шляхта, анексія Російською імперією Правобережної України, інкорпорація та декласація шляхти, польські повстання, маргіналізація збіднілої шляхти.  

 Після укладення Карловицького мирного договору 1699 року між державами «Священної ліги» (Австрія, Венеція, Річ Посполита, Московське царство) та Османською імперією, яка зазнала військової поразки, Поділля повернулося під юрисдикцію Речі Посполитої. Край, спустошений війнами і виснажений 27-літньою турецькою окупацією, потребував значних людських ресурсів для відродження господарської інфраструктури, для відновлення сіл і містечок. Згідно з даними муфассала 1681 року (османський перепис населення – авт.), 62% поселень Поділля перетворилися на пустку, а в деяких регіонах ця цифра перевищувала 70 відсотків.

Протягом наступних десятиліть на сплюндроване Поділля прибули тисячі переселенців. Найбільше із сусідніх Руського та Волинського воєводств, хоч значна частина прихожих людей, як їх тоді називали, походила з віддалених регіонів федеративної держави й мала різну етнічну приналежність, що додало особливого колориту місцевій спільноті.

Проте національна строкатість – не єдина особливість демографічного складу Поділля початку ХVІІІ століття. Крім простого люду, який намагався звільнитися від надмірних повинностей, до краю прибуло чимало шляхти. Причому більшість становили збіднілі представники нобілітету. Вони брали в оренду землю у місцевих магнатів, наймалися на службу, а найбідніші поступово маргіналізувалися й переходили до податкового стану.

Значна частина цієї соціальної групи належала до так званої руської (української) шляхти переважно уніатського віросповідання. Йдеться про більше сотні шляхетських родів. Баранецькі, Білинські, Височанські, Гроховські, Заблоцькі, Замойські, Ільницькі, Корчинські, Кропивницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Комарницькі, Негребецькі, Матківські, Попелі, Рогозинські, Ступницькі, Созанські, Терлецькі, Турецькі, Шептицькі та багато інших у пошуках кращої долі розселилися на Правобережній Україні.

Однією з найчисельніших родин, що осіли на Поділлі, були Яворські. Такий висновок робимо на підставі аналізу матеріалів Державного архіву Хмельницької області, зокрема, фондів №№ 120 («Подільський головний суд»), 196 («Подільська палата цивільного суду»), 197 («Подільська палата карного суду»), 226 («Подільська казенна палата»), 227 («Подільське губернське правління»), 230 («Подільське дворянське зібрання»), а також фонду № 481 («Київська центральна комісія для ревізії дій дворянських депутатських зібрань Київської, Подільської і Волинської губерній») Центрального державного історичного архіву м. Києва.

Яворські разом з Ільницькими й Турецькими є нащадками угорського графа Ванчі Волоха, який в 1431 році отримав привілей від польського короля Владислава Ягайла на с. Турку (нині – районний центр Львівської області) та навколишню місцевість, де нащадки нового власника невдовзі заснували поселення Ільник, Явора, Ясениця, Мельниче, Лосинець та інші [1, с. 55]. В 20-30 роках ХХ століття навіть існувала концепція, висунута польськими вченими, згідно з якою численні роди гербу Сас виникли в результаті волоської колонізації схилів Карпат [2, с. 11].

Ванчо Волох мав трьох синів: Занка, Ходка та Іванка. Доля останнього невідома, ймовірно, він помер у молодому віці. Згідно з дослідженнями вітчизняних істориків (йдеться насамперед про роботи І. Смутка – авт.), Ходко став родоначальником Ільницьких (прізвище утворилося від назви дідичного села Ільник), а сини Занка, Федько і Васько, відповідно – прародичами Турецьких (с. Турка) і Яворських (с. Явора). Васько Яворський мав п’ятеро синів (Богдан, Яцько, Івашко, Федько і Роман) [1, с. 57], котрі теж дали чимале потомство, чим і пояснюється неабияка чисельність роду. Наприклад, на кінець ХV століття в архівних документах знайдено згадки про 11 чоловіків цієї фамілії, наприкінці ХVІ ст. ця цифра збільшилася до 126, а ще через сто років – до 325 [2, с. 107, 119]. Нині, за даними генеалогічного товариства «Рідні», в Україні проживає майже 16 тисяч носіїв прізвища Яворський, а в сусідній Польщі нараховується приблизно 23 тисячі (за даними інтернет-ресурсу «actaforte.pl» – авт.).

Крім класичної, науково обґрунтованої теорії про походження Яворських, в архівних документах можна знайти інші, досить екзотичні версії. Наприклад, дідич села Ометинці Гайсинського повіту, титулярний радник Михайло-Євстафій-Маврицій Яворський придомку Йосиповичів у своєму «прошении» на отримання дворянства від 1 серпня 1835 року писав, що його предком був «граф Гуйд, употребляющий герб Сас, из венгер» [3, арк. 1]. За словами подільського поміщика, волоський вельможа прибув зі своїм багаточисельним військом до руського князя Лева і, «соединившись с Литвою, опустошил Мазовию» [3, арк. 1]. Очевидно, йдеться про Лева Даниловича, котрий проживав у ХІІІ столітті, що хронологічно не відповідає офіційній версії про Ванчо Волоха. Після перемоги над поляками руський князь нібито винагородив графа Гуйда і віддав йому в дружини свою родичку. Волох поселився в Червоній Русі, зокрема, на землі Перемишльській, а один з його нащадків заснував село Явору і започаткував однойменний рід [3, арк. 2].

Проте Яворські в своїх клопотаннях про отримання дворянства сходилися в одному: їхній рід пішов саме від угорського вельможі. Що цікаво, дехто навіть приписував Ванчі Волоху участь у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 року на боці об’єднаних сил.

Уже встановлено 69 родин Яворських, які проживали на Поділлі протягом ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. і належали до різних гілок древнього роду, маючи при цьому різний ступінь спорідненості. Найбільше їх зафіксовано в Кам’янецькому повіті – 11 (7 проживали в місті Кам’янці), найменше – у Брацлавському, Вінницькому і Гайсинському повітах, лише по 2. Ще 15 родин мешкали в різних повітах.

 Локації проживання Яворських у Подільській губернії

Яворські, як і переважна більшість руської шляхти Перемишльської землі, належали до візантійського обряду: спочатку були православними, згодом – уніатами. Випадки окатоличення траплялися, але до середини ХVІІ століття йшлося радше про винятки. Пізніше процес переходу в латинство набув масовішого характеру особливо в середовищі заможного нобілітету. Так, у першій половині ХІХ століття 31% подільських родин Яворських належали до католицького віросповідання. З них 7% – колишні уніати, які, не бажаючи долучатися до православ’я, «совратилась в католическую веру»^[1] відразу після анексії Російською імперією Правобережної України. Натомість 28% уніатів стали вірянами РПЦ. При цьому варто зазначити, що через брак документальних матеріалів значна кількість родин (41%) залишилася неідентифікованою за конфесійною ознакою, хоча ця прогалина навряд чи вплине на загальну тенденцію.

Трагічні події кінця ХVІІІ століття, пов’язані з окупацією Правобережної України, чи не найбільше позначилися на соціальному становищі дрібної шляхти. Її інкорпорація до суспільно-політичної системи Російської імперії ускладнювалася суттєвими відмінностями в законодавстві Речі Посполитої і царської Росії, що стосувалося судочинства, оподаткування, особливостей ведення господарства тощо. Також різнилися культурні традиції і менталітет мешканців цих країн, що унеможливлювало швидке і безболісне поглинання Росією анексованого краю.

Протягом пів століття російські урядовці намагалися вирішити проблему шляхти, котра в ХVІІІ столітті складала від 3 до 10 відсотків населення «українських» воєводств Речі Посполитої [4, с. 15, 19]. З кожним наступним етапом умови зарахування до привілейованого стану ставали дедалі жорсткішими, а в 30–40-х роках ХІХ століття під впливом низки геополітичних чинників (наполеонівські війни, Листопадове повстання тощо) царська влада навіть переглянула попередні рішення дворянських зібрань, в результаті чого значна частина шляхти була декласована.

Що стосується подільських Яворських, то на початку ХІХ століття приблизно 72% родин отримали російське дворянство, правда, 24% з них пізніше позбулися цього статусу через ненадання додаткових документів або в зв’язку із слабкою доказовою базою. Майже 4% родин Яворських взагалі не подавали документів на отримання дворянства, що насамперед пов’язано із маргіналізацією цих гілок на більш ранній стадії. Про соціальний стан 24% інформація відсутня, хоча найймовірніше теж йдеться про родини, які зазнали так званої економічної декласації, були неспроможні вести шляхетський спосіб життя [4, с. 18], тому й не претендували на привілейований статус.

Справи про доведення дворянського походження також представляють неабиякий інтерес для дослідників родоводів, бо містять багато інформації генеалогічного характеру. Стисло систематизуємо такі дані про Яворських за адміністративним поділом Подільської губернії:

 Балтський повіт

Брацлавський повіт

Вінницький повіт

Гайсинський повіт

Кам’янецький повіт

Летичівський повіт

Літинський повіт

Могилівський повіт

Ольгопільський повіт

Проскурівський повіт

Ушицький повіт

Ямпільський повіт

Два і більше повітів

Родина Яворських не випадково стала об’єктом цього дослідження. Після кількарічного генеалогічного пошуку автору вдалося встановити свого прапрапрадіда Івана Івановича Яворського, 1835 р. н., уродженця села Водички Проскурівського повіту. Це відкриття стимулювало подальші пошуки і вивчення шляхетної родини.

Відомо, що дід Івана Івановича, теж Іван Іванович, був оґродником, себто садівником в місцевого землевласника Залеського. На той час – досить поширена практика, коли збідніла шляхта наймалася на службу до багатого нобілітету. Згодом термін, що означав приналежність до ремесла, став прізвиськом і поступово витіснив прізвище, в результаті чого Іван Іванович і його нащадки стали Оґродниками. З часом цей антропонім трансформувався в Огородника, втративши своє первісне значення.

Але члени родини ще протягом принаймні століття пам’ятали, що вони є нащадками стародавнього роду. Відомо два випадки, коли потомки відновлювали шляхетне прізвище, зокрема, внук панського оґродника, вже згадуваний Іван Іванович, коли став самостійним господарем і переселився в сусіднє село, та праправнук по іншій лінії Антон Доротейович, скориставшись нагодою вже за часів встановлення більшовицької влади.

На жаль, через брак документальних матеріалів поки не вдається з’ясувати, за яких обставин з’явився у селі Водички Іван Яворський-Оґродник, звідки він прибув, встановити його предків, тобто ідентифікувати цю гілку в генеалогічному дереві роду, частина якого осіла на Поділлі.

В архівних фондах, про які ми згадували вище, можна знайти багато цікавих історій з життя нащадків Ванчі Волоха. Такі факти яскраво ілюструють суспільно-політичні процеси, що відбувалися в царській Росії ХІХ століття. Багато згадок про Яворських є у справах губернського і повітових правлінь та судових органів. У цивільній частині переважно зустрічаються матеріали про майнові спори, отримання спадку, інші питання, що стосуються нерухомості чи землі. У кримінальному судочинстві знаходимо справи, в яких Яворські фігурують як обвинувачені або свідки. Йдеться про різноманітні правопорушення – від побутових бійок до державної зради.

Окремі представники роду взяли участь у польських повстаннях. В травні 1837 року в місті Кам’янці був затриманий дворянин Іван Іванович Яворський, уродженець с. Балакири Кам’янецького повіту за підозрою в причетності до заколоту. В 1831 році він, ще зовсім юний (18 років),  зник з місця проживання, а згодом був визнаний владою «изгнанником из России и внесен во 2-й разряд государственных преступников» [5, арк. 177], іншими словами – оголошений в розшук. Після поразки повстання Іван Яворський перебрався у Бессарабську область, де мешкав у родичів і перебував у відносній безпеці. Проте ностальгія за рідним краєм взяла гору, і через шість років шляхтич вирішив повернутися на малу батьківщину, де його відразу схопили.

Слідство тривало два роки. Іван Яворський спочатку притримувався легенди, мовляв, в 1831 році переїхав до рідні в Хотинський повіт, де мешкав майже сім років, займаючись сільським господарством. Але Кам’янець-Подільський військовий суд прийняв до відома покази інших учасників повстання, зокрема, шляхтичів Прохницького, Глембовського і Стемпковського, селян Равмакова і Ваврикова і визнав Івана Яворського винним у тому, що той добровільно приєднався до заколотників, прийняв присягу на вірність бунтівникам, а потім багато років переховувався «без письменных видов», засудивши до смертної кари з конфіскацією майна. Згодом вищу міру покарання замінили на… службу в імператорській армії. Яворського відправили в м.Ставрополь, в окремий Кавказький корпус під командуванням генерал-лейтенанта Граббе [5, арк. 177].

До речі, майже аналогічні обвинувачення висунули брату Івана Яворського  Томашу, який проживав у селі Зелені Курилівці Ушицького повіту. Його теж арештували, але в ході слідства виявилося, що «преступник по мятежу» Томаш Яворський, орієнтування на якого мали кам’янецькі слідчі, походить з Літинського повіту, по-батькові Трохимович, тобто зовсім інша особа. Підозрюваного відпустили, а високе начальство навіть видало наказ покарати чиновників, які не розібралися в ситуації і тривалий термін утримували безневинну людину під арештом [5, арк. 138].

Очевидно, взяв участь у польському повстанні 1863-1864 років служитель (помічник ризничого) Кам’янецького римо-католицького кафедрального костьолу Фелікс Фомович Яворський. Він разом зі своїм товаришем, учнем органіста того ж храму Сигізмундом Шипельським зник 30 грудня 1863 року, про що заявив у поліцію ксьондз Костецький [6, арк. 1]. Тоді Феліксу Яворському виповнилося 27 років, він був середнього зросту, мав світло русе волосся, сірі очі, кругле обличчя, звичайні рот, ніс і підборіддя. Такий опис його зовнішності знаходимо в документах. Провадження тривало близько року, хлопців так і не знайшли, а справу закрили. Єдина версія слідчих полягала в тому, що юнаки долучилися до заколотників, а згодом або загинули, або переховувалися десь за межами Російської імперії [5, арк. 29].

Збереглися документальні матеріали про інші трагічні факти, що стосувалися родини Яворських. Так, окремі особи стали жертвами насилля. В 1817 був убитий селянин на прізвище Яворський, у смерті якого звинуватили економа Гавронського [7], а в 1857 році винним у вбивстві громадянки Катерини Яворської визнали однодворця Лаврентія Корчинського [8]. Крім того, в різний час були засуджені за вбивство Юзеф, Фелікс, Антон і Фома Яворські [9, 10, 11, 12], а двоє представників фамілії, зокрема, управитель с. Шарок (ім’я невідоме – авт.) і однодворець Михайло Яворські отримали покарання за побиття людей, які невдовзі померли [13, 14].

Ще представники роду згадувалися в матеріалах про побиття та отримання побоїв, звинувачувалися в різноманітних службових зловживаннях (тут особливе місце посідає квартальний наглядач^[2] м. Кам’янця Вікентій Іванович Яворський, який фігурував у п’яти справах). Характерно, що всі ці Яворські належали до різних соціальних станів: дворян, однодворців, громадян, міщан, селян тощо – такий собі зріз суспільства на прикладі однієї, але численної родини, адже саме цим пояснюється така кількість правопорушень, розтягнута в часі майже на ціле століття.

Геополітичні зміни у Східній Європі змусили Яворських призвичаюватися до нових реалій. Більшість з них, як типові представники збіднілої шляхти, намагалася вижити в нових умовах, займаючи найрізноманітніші суспільні ніші. Протягом ХІХ століття тривав процес майнового розшарування колишньої шляхти і, як наслідок, маргіналізації її збіднілої частини, яка, зазнавши верифікації, поповнювала лави податкового стану й поступово розчинялася в селянському та міщанському середовищах.

Список використаних джерел та літератури

1. Смуток І. Початки родів Яворських, Турецьких, Ільницьких (ХV-XVI ст.) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Львів, 2006. – Вип. V. – С. 55 – 64.
2. Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі (ХІV-XVIІІ ст.). Історико-генеалогічне дослідження. – Львів: Простір-М, 2017. – 504 с.
3. О причислении к дворянству Яворских / ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 7179, 61 арк.
4. Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кінець ХVІІІ ст. – перша половина ХІХ ст.). – Біла Церква: вид. О. В. Пшонківський, 2007. – 448 с.
5. По предложению Г. Гражданского губернатора о признанных изгнанниками России за участие в мятеже Ивана и Томаша Яворских / ДАХмО, ф. 227, оп. 1, спр. 2922, 203 арк.
6. О самовольной и безызвестной отлучке двух костельных служителей Феликса Яворского и Сигизмунда Шипельского / ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 1444, 48 арк.
7. По обвинению економа Гавронского в убийстве крестьянина Яворского / ДАХмО, ф. 120, оп. 1, спр. 1093.
8. По обвинению однодворца Корчинского в убийстве Яворской Е. / ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 933.
9. По обвинению Юзефа Яворского в убийстве женщины / ДАХмО, ф. 120, оп. 1, спр. 637.
10. По обвинению Яворского Ф. в убийстве жителя м. Шатава Берхманова / ДАХмО, ф. 1, оп. 1, спр. 1753.
11. О крестьянине м. Ярмолинцы Антоне Яворском, судимом за убийство еврея Меера Лейбы / ДАХмО, ф. 2, оп. 1, спр. 305.
12. Об однодворце Фоме Яворском, судимом по подозрению в убийстве / ДАХмО, ф. 197, оп. 1, спр. 1365.
13. Об умершем кр. с. Шарок будто бы от побоев управителя Яворского / ДАХмО, ф. 197, оп. 1, спр. 1090.
14. Об однодворце Михаиле Яворском, судимом за причинение побоев од. Мартину Ярошевскому, от которых он умер / ДАХмО, ф. 197, оп. 1, спр. 1327.

^[1] РПЦ і самодержавна влада використовували принизливий термін «совратившиеся» для вірян, які переходили з православ’я до інших конфесій. Пізніше прозеліти зазнавали кримінального переслідування.

^[2] Поліцейський, за нинішньою термінологією – участковий.

Ярослав Сумишин