Євреї-ухилянти

У 1827 році російська влада ввела рекрутську повинність для євреїв. Це був один із перших кроків з боку самодержавства (правління Миколи І) в контексті зросійщення та асиміляції єврейського етносу. Що характерно, військову повинність євреї відбували поза зоною осілості, тому не мали жодної можливості спілкуватися з одновірцями, дотримуватися релігійних звичаїв і обрядів.

Царат поклав організацію і контроль за поставлянням євреїв до імператорської армії на кагали. Ці структури єврейського самоврядування часто припускалися зловживань, що в свою чергу викликало спротив, а в сукупності з іншими факторами, викладеними вище, призводило до непоодинокого, подекуди масового ухилення з боку євреїв військової служби.

Розглянемо лише деякі факти по одному повіту.

16 січня 1864 року під час огляду призовників у Подільському губернському рекрутському присутствії 6 євреїв з містечка Миколаїв Проскурівського повіту виявилися непридатними до служби. Зокрема, в Рахміля Мортковича Ойхмана не згиналася ліва рука в лікті. Маючи 5 років, він нібито впав з горища. Ель Герц Берович Пельц не мав двох пальців на правій руці. Казав, що набув каліцтва, коли працював у каменярні заславського купця. Симха Лейбович Пельц не мав великого пальця на правій руці, який відірвало на млині, коли йому було 15 років. У Давида Вольковича Бейдера були відсутні 2 пальці на лівій руці. Він змалку займався кушнірством, порізався, пальці почали гнити, які довелося відрізати. Мошко Фраїм Іцкович Ліснер не мав великого пальця на лівій руці. Втратив пальця, коли рубав м’ясо. А в Нахмана Лейзора Йосьовича Кержнера була травма коліна нібито від народження.

Як не крути, ситуація – підозріла, хоча кожний потенційний рекрут мав численних свідків, які могли підтвердити «природний» характер перерахованих травм. Рекрутське присутствіє повідомило про можливе нанесення умисного каліцтва в поліцейське управління, розпочалося слідство.

Проте довести провину євреїв не вдалося: свідки під присягою підтвердили попередні покази скалічених рекрутів, а ті, звичайно ж, ні в чому крамольному не зізналися. Відповідно 27 липня 1864 року Проскурівський повітовий суд ухвалив рішення «в умышленном членовредительстве не винить». Пізніше цю ухвалу затвердив начальник губернії і Подільська палата карного суду, тобто суд 2-ї інстанції.

Коли в 1874 році російська влада запровадила загальну військову повинність, ситуація кардинально не змінилася: хто хитріший або хто мав якісь можливості, намагався уникнути військової служби.

У 1881 році Проскурівське повітове військової повинності присутствіє прийняло рішення зарахувати на службу призовника Бенюміна Йосиповича Шехта як… «членовредителя». Річ у тому, що єврей погано бачив на праве око. Коли повітовий лікар його оглянув, то знайшов два рубці на зіниці, які мали штучне походження. Згодом діагноз підтвердила медичка комісія Кам’янець-Подільського батальйону, куди Шехта відправили на тимчасове місце служби.

Проскурівське повітове військової повинності присутствіє повідомило про інцидент Кам’янець-Подільський окружний суд, і судовий слідчий 1-ї дільниці Проскурівського повіту Францишкевич-Яновський розпочав провадження. Згідно з тодішнім законодавством Шехту загрожувало тюремне ув’язнення терміном від 8 місяців до 1,5 роки або військова тюрма на 3-4 місяці в камері-одиначці. Окружний суд невдовзі прийняв рішення передати справу до мирового суду, а потім – військового. Поки тривала ця тяганина, Бенюмін Шехт втік з казарми і подався в невідомому напрямку.

В 1883 році Одеська судова палата повернула справу в Кам’янець-Подільський окружний суд, який аж через рік ухвалив рішення «настоящее дело за нерозыском обвиняемого приостановить…».

Шехта так і не знайшли. Правда, влада намагалася конфіскувати його майно в Чорному Острові. Для того туди особисто прибув пристав 4-го стану Проскурівського повіту. Але майна не виявилося, що підтвердили численні свідки (Мейлах Ройз, Валько Грінбарс, Лейзор Зозуля, Арон Рудман, Іцко Дордик, Йойна Войстуб), а батьки Шехта – Йось і Хава померли ще 12 років тому.

В 1885 році у розшук потрапив ще один мешканець містечка Чорний Острів Гершко Мошкович Ройтберг, який за свідченнями очевидців працював і проживав у Проскурові, потім – в Старокостянтинові Волинської губернії, уникаючи призову. Ба більше, виявилося, що він мав на руках паспорт, який надавав йому право на «свободное проживательство». Діло було нечисте і Подільське губернське правління, крім єврея Ройтберга, постановило притягнути до відповідальності колишнього міщанського старосту Чорного Острова Станіслава Шульминського, котрий і видав згаданий документ.

Ройтберга так і не знайшли, судовий слідчий Штенгер лише подав його в розшук. Натомість перед судом постав Шульминський. Колишній міщанський староста категорично наполягав на тому, що видав документ на законних підставах, оскільки Ройтберг був записаний у посімейних списках Чорного Острова. Крім того, єврей вже на той час працював у Старокостянтинові і нібито мав документ з тамтешнього рекрутського присутствія про звільнення від військової повинності. Підтвердив слова Шульминського свідок Віктор Подаревський, причому наголосив, що староста не взяв за це жодної копійки.

9 грудня 1887 Кам’янець-Подільський окружний суд ухвалив рішення «дело за отсутствием состава преступления производством прекратить», але відправив Шульминського під поліцейський нагляд.

Звичайно, ухилялися від служби в імперській армії не лише євреї, але про це в іншому матеріалі…

(ДАХмО: 2/1/707; 281/1/281, 1559)

Ярослав Сумишин