«…Дабы не подать повода народу к суеверию»

(як російська церква знищувала цілющі криниці)

У матеріалах «Гайсинські сльози Богородиці», «Лапковецька відьма», «Пора вже купати відьму» я вже писав про події, пов’язані з язичницькими віруваннями наших предків, які подекуди переростали у відверті забобони. Водночас такі історії повідують нам не лише про світогляд людей того часу, а й містять невідомі або давно забуті цікаві факти з нашого минулого.

25 вересня 1822 року Гайсинське духовне правління доповіло в Подільську духовну консисторію про одну делікатну справу. Згідно з рапортом благочинного священника Максима Осликовського, в с. Джулинка була криниця, якій вже більше 70 років. За усними переказами місцевих мешканців над цим колодязем (біля нього) колись була побудована капличка. Звів її якийсь старий на ім’я Базилій, котрий «ходил в одеянии монашеском». В цій капличці він прожив декілька років.

До чудотворної криниці звідусіль приходили люди, пили воду, сподіваючись на зцілення від різноманітних недуг. Але злобні уніати (події відбувалися приблизно всередині ХVІІІ століття, коли Поділля було в складі Речі Посполитої) колодязь засипали, а капличку розібрали. Базилія нібито помістили в тюрму, де він і помер.

Історія вже стала легендою, але під час засухи 1822 року серед місцевих мешканців поширилися чутки, що в разі відновлення цієї криниці обов’язково піде дощ. Якесь джерело селяни невдовзі відшукали, хоча ніхто не міг ствердно сказати, що йдеться саме про колодязь Базилія. Проте до нової-старої криниці почали приходити люди з навколишніх сіл і навіть більш віддалених місць. Приходський священник Філімон Душинькевич разом з благочинним переконували людей, що колодязь звичайний, а їхня віра у чудотворну воду – є не що іншим як забобонами, які не личать християнам.

Жителі Джулинки ніби погодилися зі своїми духовниками, але люди з навколишніх сіл продовжували приходити до криниці. Ба більше, селяни вважали, що біля цілющого джерела є дві могили, біля яких нібито молився старий Базилій. Хто там похований, ніхто не знав, але народ думав, що то якісь святі.

Історія закінчилася тим, що місцевий посесор Карвацький дав вказівку засипати криницю і рів біля могил, після чого «стекания народа прекратилось». Гайсинське духовне правління відрапортувало в духовну консисторію, що проблема вирішена, а забобони переможені.

Схожа історія трапилася в Ольгопільському повіті. Цілюща криниця з’явилася поблизу с. Любомирка, про що благочинний Іоан Коцовольський повідомив в Ольгопільське духовне правління. До джерела теж звідусіль сходилися люди, бо ця вода нібито зцілювала від різноманітних хвороб. Консисторія дала вказівку детально розібратися із ситуацією, щоб «учинить по сему делу зависящее распоряжение дабы не подать повода народу к суеверию».

Невдовзі приходський священник Григорій Кашубський доповів у канцелярію єпископа подробиці. Коли заснували криницю, він не знав, але вперше почув про неї в липні 1851 року. Зокрема, місцева мешканка Марина Холозенка оголосила, що її дочка Тетяна рік хворіла, а потім вилікувалася від цілющої води, якою омивалася. Тетяна Ласкорунська згодом підтвердила покази своєї матері. Молода жінка розповіла, що 28 тижнів хворіла і майже не вставала з ліжка. Тоді їй приснився сон, що вона ходить по соломі біля криниці, після чого почала обливатися водою і зцілилася.

Після цього батюшка дав вказівку церковному старості Онисиму Печериці і церковному сторожу Самсону Маковею проганяти прихожих людей. Крім того, на прохання Кашубського управитель маєтку Бочковський наказав соцькому Якову Шевцю, війту Остапу Ставчичуку і вже згаданому Онисиму Печериці «вовсе не допускать никакого скопища людей к означеному колодцу». Згодом криницю залила вода із ставка, бо ця місцевість була заболочена і лежала в низовині.

Що цікаво, дехто з прихожих людей, а також місцевих прихожан кидав у криницю копійки. Мовляв, жбурнеш у воду гроші, а після того звідти нап’єшся, то одужаєш від хвороби. За свідченням церковного старости він назбирав там аж три з половиною рублі.

Розглянувши рапорт Григорія Кашубського, Подільська духовна консисторія зіслалася на 14 том «Свода законов», у якому сказано, що священник повинен «отвращать прихожан своих от всяких суеверий, а местное полицейское начальство стараться не допускать к совершению суеверных обрядов». Відповідно церковне начальство зобов’язало приходського священика контролювати своїх прихожан, щоб забобони не повторилися. Благочинний отримав вказівку наглядати за ситуацією, а ольгопільський становий пристав – слідкувати за місцем, де була криниця, щоб її не відновили. Поліція отримала відповідну письмову директиву від Подільського губернського правління.

Ось так, РПЦ за звичкою у всіх гріхах звинувачувала уніатів, але сама успішно боролася з будь-якими «неканонічними» проявами з боку своїх прихожан.

(ДАХмО, ф.315, оп. 1, спр. 1145, 1365)

Я. С.